Де мене носило

Зазвичай щороку 8 листопада я святкую своє особисте свято – саме цього дня у 2014 я переїхав у Вінницю, покинувши перед цим окупований Крим, де встиг прожити майже три роки. Так само зазвичай цього дня публікую фотографії свого міста, яке мені дуже прийшлося до душі – жодного разу не було підстав сумніватися у правильності свого вибору.

1. Тому сьогоднішній день, коли ще й кругла дата, я тим більше не міг проігнорувати. Більшість фотографій цього року я вже і так публікував, тому зупинюся лише на одному світанку, який пощастило спіймати 11 жовтня.

( Читати і дивитись далі )

У травні цього року мав змогу ще раз поблукати два дні у нашій столиці. Як завжди, особливих планів не мав, але маса фотографій вийшла сама собою. Як завжди, переважно мова йде про центральну частину та наближені до неї райони, так що мешканці Києва та околиць навряд чи знайдуть для себе щось нове, хіба що побачать чужими очима.

1. Інша справа, що для мене особисто ці місця були або зовсім нові, або давно й надійно забуті. Так склалося, що хоча я був у Києві, певно, більше разів, ніж у будь-якому іншому місті, де не проживав на постійній основі, до багатьох його навіть банальних принад усе не доходили руки. Точніше, ноги.

( Читати і дивитись далі )

Досить довго ця місцевість незаслужено залишалася поза моєю увагою. Точніше, я звісно знав, що там є якісь ставки, раз навіть вирушив у тому напрямку, побачив попереду якесь підприємство (очевидно, з собаками), і на тому мій запал закінчився. І лише минулого року звернув увагу на стежку, що дає можливість із запасом обійти те підприємство. Так у мене з'явилося ще одне улюблене місце.

1. Я вже показував його раніше фрагментарно у своїх фотозамітках про Вінницю, а ця буде присвячена йому повністю. Особливо – його мешканцям, яких я зустрів за три вилазки у червні-липні.

( Читати і дивитись далі )

Лише зараз, більш ніж через 9 місяців після тієї поїздки, я нарешті нормально добрався до фотографій із жовтневих Карпат. Що ж, нехай це буде зайвим нагадуванням, що наступна осінь уже скоро. Якщо маєте можливість, поїдьте в гори в другій половині жовтня. Вони вас точно не розчарують.

1. Досить довго поза моєю увагою залишалося містечко Сколе, попри зручне розташування та транспортну логістику. Воно знаходиться понад дорогою Львів – Мукачево, але саме по собі, здається, не так часто відвідується туристами. Хоча назву «Сколівські бескиди» чули, мабуть, усі.

( Читати і дивитись далі )

Мені набагато легше стягувати це все, коли стає більше сонця. У будь-якому вигляді: у довжині світлового дня, відсутності хмар чи температури повітря. У цьому плані травень для мене чудовий, до того ж ідей для фото також вистачає. А гадський фейсбук підкидував спогади, що 5 років тому в ці ж дні у мене був Киргизстан. Приємні спогади іноді бувають болючими.

( Читати і дивитись далі )

Якщо покинути гамірні квартали «центрального центру» Львова у будь-якому напрямку, ви досить скоро відчуєте, що потрапили ніби в якийсь інший вимір. Кудись подінуться надокучливі галасливі натовпи, звеселяючі заклади й пов'язаний з цим усім хаос. А краса залишиться. Такі самі аристократичні вулиці, вілли-палаци нічим не гірші, ніж довкола площі Ринок, а часто й гарніші. І це все – тільки ваше.

( Читати і дивитись далі )

Я досить давно не їздив у Київ заради Києва, несправедливо обділяючи увагою нашу багатогранну столицю. Власне, її багатогранність і стала однією з основних причин – як і у Львові, тут стільки всього дивитись та фотографувати, що за це навіть братися страшно. Зрештою, я забув майжке все, що пам'ятав, і коли нарешті попав у місто на вихідні в минулому жовтні, на багато речей навіть у центрі дивився як уперше.

Тому не заморочувався, і якраз у центрі переважно ті два дні й провів. Тому тут не буде чогось незвичного чи ексклюзивного, просто попсові столичні картинки (єдине, я постарався не повторювати те, що вже було у блозі).

Ну і з поправкою на воєнний час – закритих кварталів та вулиць виявилося набагато більше, ніж я міг уявити, включаючи одну зі станцій метро (правда, її досі відкрили). У мирний час я очевидно вибирав би готельний номер із панорамним видом на щось цікаве, а цього разу був задоволений, що вікно виходило не просто у дворик, а на якусь глуху стіну. Правда, вдалося проскочити повз усі масові обстріли, блекаути та інші особливості наших сраних днів.

( Читати і дивитись далі )

Я піднявся на Говерлу. Ще на початку вересня, тобто більш як пів року тому, але руки дійшли описати це тільки зараз. Нижче трохи деталей, роздумів та кадрів того, що можна побачити з найвищої гори України та з дороги до неї.

1. В прекрасному минулому, де я сам міг розпоряджатися своїм життям, я б залишив цю гору наостанок, після усіх інших наших двотисячників. А ще б постарався йти на неї із маловідомої стартової точки десь на Закарпатті, а не із Заросляка в суботу, як зрештою сталося. Але зараз час такий, що треба хапатися за ті можливості, які є, а не залишати на ідеальне «потім», яке, найпевніше, ніколи не настане.

( Читати і дивитись далі )

Березень несеться, тому давно пора закінчувати з зимовими фото. Остання частина – не про природу, а що я наклацав у цей період у місті. Навіть про таку нетипову для мого блогу річ, як тролейбуси.

1. Річ у тім, що дитинство в Кривому Розі 90-х виплекало в мені стосовно цього транспорту лише щиру незатьмарену НЕНАВИСТЬ. Їздили вони рідко й нерегулярно та були забиті вщент, бо пільги й дешевші квитки. У Вінниці з ними ситуація значно краща, але по інерції я за можливості вибираю трамваї (ну або велосипед чи власні ноги). І точно не додумався б цілеспрямовано фотографувати тролейбуси, якби не випала нагода покататися на найстарішому з них.

( Читати і дивитись далі )

Ще в останні дні листопаду сталося диво-дивне: випав сніг. Зважаючи, що в окремі недавні зими його не було, або він затримувався усього на кілька днів, таке не можна було пропустити.

( Читати і дивитись далі )