Де мене носило

Завдяки торішній вилазці у Буковель я мимохідь також побачив Татарів. Це досить велике (1,5 тис. населення) високогірне село між Микуличином і Ворохтою. Тут же знаходиться найближчий до Буковеля залізничний вокзал.

( Читати і дивитись далі )

Поляниця або ж Паляниця – село у Карпатах на висоті 850-930 метрів над рівнем моря, яке стало знаменитим завдяки тому, що саме йому пощастило (чи не пощастило) отримати найвідоміший гірськолижний курорт України. Але ж Буковель – це тільки невелика високогірна частинка села, а саме воно традиційно розкидане на багато кілометрів понад потічками між горами. Сьогодні прогуляємось по самому селу, спускаючись від Буковеля вниз, а також заглянемо на найближчий водоспад.

( Читати і дивитись далі )

Наскільки не був би перенасичений цивілізацією Буковель, у масштабах Карпат – то все одно відносно невелика цятка, оточена величними та все ще переважно дикими горами. З них я підймався у минулому лише на невисоку Бульчиньоху, з якої фактично й не видно нічого навколо, тож, повернувшись сюди знову, не міг не відвідати хоча б одну нову для себе вершину.

Найближчі до курорту відомі гори – Хом'як, Синяк та Малий Горган. То солідні особистості понад 1500 метрів над рівнем моря кожна. На початку квітня на них ще лежав сніг, а моя фізична форма після зими залишала бажати кращого, тож я не ризикнув іти на них на самоті. Натомість обрав для вилазки ближчу і нижчу (1371 м) гору Довга, що на захід від Буковеля.

До того ж стежка до неї тягнеться понад гірськолижними трасами, що мінімізувало шанси заблукати (хоч і не давало відчуття повної втечі від цивілізації). Так чи інакше, то повноцінна гора, до відвідин якої треба відноситись з повною серйозністю й небажано йти самому, як я. Але я їбонутий, мені можна.

1. На першому фото, проте, не сама Довга, а Хом'як, напевно найбільш пізнаваний із тутешніх гір.

( Читати і дивитись далі )

Я піднявся на Говерлу. Ще на початку вересня, тобто більш як пів року тому, але руки дійшли описати це тільки зараз. Нижче трохи деталей, роздумів та кадрів того, що можна побачити з найвищої гори України та з дороги до неї.

1. В прекрасному минулому, де я сам міг розпоряджатися своїм життям, я б залишив цю гору наостанок, після усіх інших наших двотисячників. А ще б постарався йти на неї із маловідомої стартової точки десь на Закарпатті, а не із Заросляка в суботу, як зрештою сталося. Але зараз час такий, що треба хапатися за ті можливості, які є, а не залишати на ідеальне «потім», яке, найпевніше, ніколи не настане.

( Читати і дивитись далі )

Вперше я незаплановано побував у Маняві влітку 2022, і писати про це мені стало якось лінь. А потім так само незаплановано опинився там вдруге, через рік з лишком. Ну раз уже так, то хай буде.

1. Це село Івано-Франківського (раніше – Богородчанського) району, недалеко від траси у напрямку Яремче та гір, от сюди й завозять туристичні групи всі, кому не лінь. Головним чином, заради водоспаду.

( Читати і дивитись далі )

Другий із чотирьох днів липневої вилазки до Чорногірського хребта виявився набагато насиченішим за перший. Ми мали пройти 18 кілометрів та відвідати дві вершини й одне озеро.

( Читати і дивитись далі )

Повідомлення про перший сніг на найвищих вершинах українських Карпат минулої осені почали з’являтися ще в кінці вересня, а на рівнинах, зокрема у Вінниці, справжню зимову погоду вдалося побачити уже в листопаді. Тому, бронюючи собі 4-денну відпустку в горах на початку січня, я навіть не сумнівався, що побачу їх вкритими товстим та пухким білим шаром.

1. Натомість на місці на мене чекала плюсова температура та відсутність опадів, як і на більшій частині території України в той час. Насправді така зима дуже доречна, зважаючи на ситуацію з електрикою і газом, тож жалітися не буду. Тим більше в гори я все одно піднявся. Тим більше навіть без снігу взимку вони чудесні. Власне першому своєму зимовому трекінгу в Карпатах я присвячу другу частину цієї замітки, а в першій подивимось мимохідь Верховину – основний логістичний центр тієї короткої подорожі.

( Читати і дивитись далі )

Здавна життя в Карпатах тяжіло до річкових долин. Ближче до води, що породжує життя, під захистом від пронизливих вітрів, що не дають знаходитися довго на високогір’ї. Долинами пролягали дороги, що обростали людським житлом. Досі типово, що все село – одна-дві вулиці понад річкою, зате протягнуті на кілометри, а то й десятки.

2. Деякими з цих долин можна піднятися майже у верхів’я річок, а далі на перевали, по інший бік яких чекає геть інший світ. А деякі так і залишилися тупиковими. Здається, втекти в один з таких тупиків – непоганий варіант для нашого часу. Навіть якщо хоча б на тиждень.
( Читати і дивитись далі )

Незважаючи на помітний гуцульський колорит, показаний у попередній розповіді Косів не дотягує до найцікавіших міст навіть у масштабах Івано-Франківщини. І тут на допомогу приходять гори, котрі оточують містечко підковою, залишаючи рівнинний простір лише на північному сході. Заради гір я, власне, сюди і їхав. Тим більше, вершини там нестрашні, без проблем підійдуть для одиночних вилазок і навіть такої тюленячої фізичної форми, як у мене після зими.

1. Всі горби облазити не встиг, але показати все одно є що, тож уперед.

( Читати і дивитись далі )

Одним із найбільш жвавих автомобільних перевалів українських Карпат є Яблуницький – дорога тут проходить на висоті 931 метра над рівнем моря і з’єднує Прикарпаття зі східним краєм Закарпаття. Трохи нижче перевалу лежить село Яблуниця, що й дало йому назву, а з усіх сторін його оточують прекрасні й величні гори. Перпендикулярно автомобільній дорозі від перевалу тягнеться гірський хребет, по якому має проходити стежка, що одночасно виступає межею між областями.

1. Одного дня під час відпочинку в Ясінях я приїхав сюди з метою пройти цією стежкою до сусіднього високогірного села Вороненко, звідки спуститись назад до цивілізації у Яблуницю. Почав якраз із перевалу, що сам по собі є туристичним місцем. Навкруги розташовані кілька готелів, а над дорогою тягнуться ятки зі стандартним набором гуцульського краму для туристів, як то чаї, мед, гриби, одяг, сувеніри та інше. На той момент вони майже всі працювали, а от із потенційних покупців був аж я один, через що виглядало все досить сумно. За сувенірним ринком ховається імпровізований оглядовий майданчик, звідки можна подивитися із Прикарпаття на Закарпаття.

( Читати і дивитись далі )