Де мене носило

Добре облазивши свого часу Буковель, я так і не знайшов там хорошої видової точки, де можна зустріти світанок (окрім вікон верхніх поверхів деяких готелів, якщо пощастить). Моє прискіпливе віртуальне вивчення карт у пошуках такої точки привело мене аж в Поляницю, на безіменний пагорб за 2 кілометри від центру Буковеля. На карті це місце позначене просто як «одинока смерека».

( Читати і дивитись далі )

Коли перший день нового року виглядає як справжня казка, гріх хоч трохи не понадіятись на щось хороше. Для мене новорічна казка – це не сніг та гірлянди, а сонячна тепла погода і прогулянки. Ненавиджу холод.

( Читати і дивитись далі )

Сьогодні покажу пару відносно популярних місць у Буковелі, до яких, однак, я сам добрався лише у минулому квітні.

1. Гора Буковель має всього 1127 метрів висоти. Як можна здогадатися, саме від неї й походить назва усього курорту. Вона була б не така цікава сама по собі, якби не краєвиди, котрі тут шикарні. Зокрема на Чорногірський хребет із нерозлучною парою Говерла – Петрос.

( Читати і дивитись далі )

Хто під кінець зими нарешті розгріб осінні картинки, той я. Втім, нічого нового – із року в рік це стабільно.

( Читати і дивитись далі )

Черговий рік уходить на… просто уходить короч, і десь в цей час я традиційно викладаю свій особистий топ-50 фото за цей самий рік – які здаються вдалими мені самому або просто чимось особливими. Принагідно можна було б і просто підбити проміжні підсумки, але там буде скільки розчарування та образ на все і на всіх (крім себе самого, звісно), що нафіг воно вам треба. Та ви й самі все знаєте, в одній країні живемо, як-не-як. У будь-якому випадку, раз я можу писати цей текст, а не сидіти зараз в окопі, в цілому все непогано і гріх жалітися (але я буду).

2024 подарував чимало днів, які буде приємно згадувати всю решту життя, але й так само немало днів жахливих. Хоча страшні не вони самі по собі, а та темна безвихідь, яка маячить попереду. Здається, я міг би написати це саме про декілька останніх років і копіювати раз за разом, тільки чомусь ця безвихідь щоразу здається все більш всеосяжною.

Відзначу лише два моменти. По-перше, мені самому дивно, чому я досі не йобнувся. Можливо, постійний недосип, приправлений випадковими комбінаціями бухла, енергетиків й протиалергічних таблеток, що викликають ще більшу сонливість, не дають мені повністю усвідомити всю глибину пиздеця навколо. Це насправді не так вже й добре, бо прилягти зараз у дурку виглядає не найгіршим варіантом, там хоч можна поспати й позбавитися доступу до новин.

По-друге, у цьому році в мене з'явилася дитина, і це єдина причина, чому я досі не бажаю на всі 100%, щоб весь цей сраний світ якомога швидше розпідарасило кишками навиворіт у масштабній ядерній війні.

Ну і як завжди, перед фото – кілька хвилин хорошої музики. Колись я знову буду зоряним пилом, шкода тільки, що не зможу цього усвідомити.


1. Рожевий сніг.

( Дивитись далі )

Одним із найцікавіших місць Перу вважаються різнокольорові «райдужні» гори Вінікунка, сховані високо в Андах та відомі масовим туристам всього лиш якихось десять років. Безумовно, я хотів би їх побачити при нагоді, як і всю цю країну в цілому, та на заваді цьому стоїть той факт, що нас усіх вже який рік намагається вбити йобаний болотний скот. Тому поки обмежимось простішими райдужними горами, які можна відвідати хоч зараз, бо знаходяться вони у моєму рідному Кривому Розі.

( Читати і дивитись далі )

Зазвичай щороку 8 листопада я святкую своє особисте свято – саме цього дня у 2014 я переїхав у Вінницю, покинувши перед цим окупований Крим, де встиг прожити майже три роки. Так само зазвичай цього дня публікую фотографії свого міста, яке мені дуже прийшлося до душі – жодного разу не було підстав сумніватися у правильності свого вибору.

1. Тому сьогоднішній день, коли ще й кругла дата, я тим більше не міг проігнорувати. Більшість фотографій цього року я вже і так публікував, тому зупинюся лише на одному світанку, який пощастило спіймати 11 жовтня.

( Читати і дивитись далі )

У травні цього року мав змогу ще раз поблукати два дні у нашій столиці. Як завжди, особливих планів не мав, але маса фотографій вийшла сама собою. Як завжди, переважно мова йде про центральну частину та наближені до неї райони, так що мешканці Києва та околиць навряд чи знайдуть для себе щось нове, хіба що побачать чужими очима.

1. Інша справа, що для мене особисто ці місця були або зовсім нові, або давно й надійно забуті. Так склалося, що хоча я був у Києві, певно, більше разів, ніж у будь-якому іншому місті, де не проживав на постійній основі, до багатьох його навіть банальних принад усе не доходили руки. Точніше, ноги.

( Читати і дивитись далі )

Досить довго ця місцевість незаслужено залишалася поза моєю увагою. Точніше, я звісно знав, що там є якісь ставки, раз навіть вирушив у тому напрямку, побачив попереду якесь підприємство (очевидно, з собаками), і на тому мій запал закінчився. І лише минулого року звернув увагу на стежку, що дає можливість із запасом обійти те підприємство. Так у мене з'явилося ще одне улюблене місце.

1. Я вже показував його раніше фрагментарно у своїх фотозамітках про Вінницю, а ця буде присвячена йому повністю. Особливо – його мешканцям, яких я зустрів за три вилазки у червні-липні.

( Читати і дивитись далі )

Лише зараз, більш ніж через 9 місяців після тієї поїздки, я нарешті нормально добрався до фотографій із жовтневих Карпат. Що ж, нехай це буде зайвим нагадуванням, що наступна осінь уже скоро. Якщо маєте можливість, поїдьте в гори в другій половині жовтня. Вони вас точно не розчарують.

1. Досить довго поза моєю увагою залишалося містечко Сколе, попри зручне розташування та транспортну логістику. Воно знаходиться понад дорогою Львів – Мукачево, але саме по собі, здається, не так часто відвідується туристами. Хоча назву «Сколівські бескиди» чули, мабуть, усі.

( Читати і дивитись далі )