Де мене носило

Бувши з раннього дитинства хрещеним і завжди впевненим, що Бог є, я досить довго уникав необхідності потрапити в церкву. Оглядаючись назад, я міг би придумати багато виправдань, чому так, але навіщо, коли справжню причину я й так чудово знаю і пам'ятаю.

Просто я був упевнений, що як тільки переступлю її поріг, демони, що мене населяють, кинуться назовні. Буквально так само видовищно, як це показують у фільмах про екзорцизм. Під переляканими поглядами оточуючих я буду битися у конвульсіях на підлозі з піною на губах, видаючи страшні хрипи й крики, а з мене звідусіль звиватимуться димні струмені нечистої сили, випаровуючись з диким вереском під силою святого духу, що панує всередині храму.

Зрештою я таки погодився піти у церкву, але нічого подібного не сталося. Було важко стояти кілька годин і трохи нудно. І все. Я нічим не відрізнявся від інших парафіян.

Мені то було дивно. Я знав, що всередині мене живе щось лихе. Я знаю, що воно нікуди не поділося й досі. Це не про голоси в голові чи щось подібне. Просто то настільки невіддільна частина мене, така собі темна сторона, без якої мене не може існувати; жодна сила не відірве її й не випустить назовні.

У моїй внутрішній злобі й жорстокості не варто шукати логіки, бо жодної логіки в ній нема. Я міг визвіритися на людей чи тварин, на сильніших чи слабших за мене; на тих, кого люблю і кого ненавиджу, спонтанно або продумано.

Моє дитинство було тісно переплетене з приватним подвір’ям бабусі та дідуся та одомашненою живністю, що там мешкала – наскільки це могла дозволити моя алергія та кволе здоров'я загалом. То був мій рай і моє пекло. Через неможливість справитися з внутрішньою злобою. Через специфіку таких господарств у 90-х – ок, варто визнати, я не тільки від народження уйобок, адже коли всіх зайвих цуценят та кошенят топлять, а всіх «їстівних» тварин рано чи пізно пускають під ніж, це також накладає певний відбиток на свідомість.

Різати птахів при мені ніколи не соромились, і в тому процесі було щось звабливе. Методичність і точність кількох рухів, що випускали з жертви всю кров. Таїнство процесу, коли жива істота за пару хвилин перетворюється на сировину для майбутнього обіду.

Я сам досить рано напросився зарізати свою першу жертву, гуску, але не подужав: занадто слабко перетнув горло, так що кров не витікала, й вона ніяк не хотіла конати. «Замучив гуску» – короткий вердикт дідуся, котрий не витримав і зробив все як треба, потім дуже довго мене гнітив. Після того жодного разу я більше ніколи не намагався нікого різати, щоб не мучити.

У тому світі я дійсно любив більшість тварин навколо і не хотів мучити, але раз за разом завдавав їм страждань. Скинути з усієї сили кішку з ящика, де спали козенята, просто щоб показати свою старанність. Гратися з молодим півником так активно, що наступного дня він вмер, харкаючи сукровицею, бо я йому ненароком скрутив шию. Кидатися навмання ножем у загоні з тваринами і зрештою влучити просто в бік улюбленій козі. За останній випадок особливо соромно, що я так і не наважився зізнатися одразу. Рана була маленька й непомітна, але загноїлася, й бабусі з дідусем доставило чимало клопоту виходити ту козу.

Тварини, як і люди, мають досить яскраві й різні особистості. Як і люди, одні приваблюють, інші дратують. Особливо коли йдеться про життя і смерть. Мої вподобання рідко збігалися з практичним сенсом виживання тих чи інших тварин. Одну козу я ненавидів просто за те, що залишили жити її, а не її сестру. Я методично закидував її камінням, поки не став викликати у неї хтонічний жах просто своєю появою – моя здатність робити боляче на відстані перетворила її життя на постійний страх. Я ненавидів одну кішку просто за те, що через її існування топили всіх кошенят іншої – двох котів у господарстві було достатньо. В моєму запаленому мозку навіть з'явився план, як непомітно її позбутися. Восени зазвичай палили одне величезне вогнище з усього листя, хмизу й тому подібного органічного непотребу. Я мав вкинути її живцем в те вогнище, а на ранок розтоптати зітлілі кістки. На щастя, моя внутрішня чорнота компенсується моїм же внутрішнім боягузством – нічого подібного я не зробив, та й не зміг би зробити насправді.

Само собою, усе так само йшло шкереберть не тільки з тваринами, а і з людьми. За пів року до першого класу мене все ж змогли насильно впихнути в дитячий садок, щоб хоч трохи навчився ладнати з іншими дітьми. Чи варто говорити про те, що, звісно, й близько не навчився? Мене одразу ж зненавиділи як новачка майже всі. При відверто тупих та недалекоглядних вихователях, кожен день був битвою за виживання. Правда, тоді я мав досить великі габарити, як для свого віку, плюс достатньо недоумкуватої хоробрості, щоб битися наодинці проти натовпу і навіть добряче навалювати хоча б найменшим ворогам.

У тому постійному хаосі за мене одного разу заступилася дівчинка Ліна, окрім імені якої в мене залишився тільки один спогад – довге й чарівне чорне волосся. Вона й сама була неймовірно гарна, не тому, що заступилася, а об'єктивно. Двір Ліни знаходився на півдорозі з нашого дому до лугів, де дід пас кози, і ми часто тепло віталися, коли я проходив повз, а вона була на вулиці. За мірками дошкільного віку, то була, певно, любов. Любов, однак, недовга: в одній зі звичних групових бійок всіх проти всіх я добряче відтаскав Ліну за її чудове чорне волосся. Я правда не пам'ятаю, чому і навіщо. Наступного разу, коли я привітався до неї, проходячи повз її двір, вона мовчки показала язика, відвернулася й пішла геть.

Подальші спогади про неї в дитсадку у мене відсутні – чи вона взагалі перестала з часом ходити, чи просто уникала мене. Востаннє я побачив її випадково на вулиці вже в рік закінчення школи. Природно, вона мене не впізнала. Природно, вона виросла справжньою красунею. До сьогодні я так і не позбувся тієї звички виглядати її в її дворі, проходячи повз, хоча там багато років живуть інші люди, а Ліна вже мала б бути дорослою жінкою із власною родиною.

Потрапивши у школу, я одразу ж зненавидів одну з дівчат у паралельному класі. Напевно, навіть ви стикалися з таким, коли людина починає бісити з першого погляду, без жодної раціональної причини. У тому випадку в мене не було жодних інших думок, окрім однієї, найбільш очевидної: треба її вбити. Так, я вже знав, що то незаконно, але найрізноманітніші та найяскравіші плани вбивства у своїй голові старанно виношував.

Шкільне крило з першокласниками на перервах між уроками нагадує мавпячу клітку, де всі носяться чи б'ються. Одного дня в такому місиві вона виникла просто переді мною. Вона мене не бачила, мені здавалося, мене ніхто не бачить. Я простягнув руку і взяв її за шию. Ні, не намагався душити, просто доторкнувся і з жахом відсмикнув руку від однієї тільки думки, що міг зайти так далеко не у своїх фантазіях, а насправді. Я втік і довго та марно намагався відмити з руки вологий запах її поту, що ввижався мені скрізь. Мою ненависть зняло як рукою, і та дівчина повністю зникла з мого життя, хоч ми так і навчалися в сусідніх класах усі шкільні роки. Я навіть ніколи не знав її імені.

Мої рідні часто намагалися мене з кимось подружити задля соціалізації, але зазвичай від цього ставало тільки гірше. Одного разу мене звели з Женею, онуком бабусиної знайомої. Ми з Женею провели незабутнє літо, адже він виявився не меншим покидьком, ніж я сам.

Ми планували, а головне здійснювали чимало пакостей, як у його, так і в моєму дворі. Основною жертвою була рідна тітка Жені, груба дебела дівка з явними проблемами в розвитку. Ми використовували її недалекоглядність, щоб познущатися з неї достатньо відчутно, але не настільки, щоб нам за це прилетіло. Хоча не завжди, зокрема того разу, коли Женя тупо огріб її мітлою по спині. Щоб ви раптом не подумали про мене хоч щось хороше, я зайвий раз підкреслю, що завивання розумово відсталої негарної баби – то було для мене дійсно смішно.

Деякі речі, що ми робили, мені соромно згадувати навіть у такій відвертій сповіді. Як і взагалі соромно згадувати більшість того, що я накоїв і того, що досі живе в моїй голові. Усе перелічене вище – звісно ж, не повний список, а просто кілька прикладів, які першими спали на думку.

В одній із попередніх заміток я писав, що краще б мене ніколи не було. Читаючи те, ви могли б подумати, що то просто перебільшення через поганий настрій. А от ніхуя, блядь. Бо я себе добре знаю. Я лихий. Я завжди гірший, ніж ви можете про мене подумати.

Зважаючи на це все, мені самому дивно, що чим далі, тим більше я можу прикидатися нормальним. Мати нормальну сім'ю і справжню дорослу роботу, де дорослі люди цілком серйозно обговорюють важливі речі й переймаються за них. Так що іноді посеред якогось нудного важливого мітингу хочеться криком спитати, ви що, сліпі, невже ви не помічаєте, що я їбанутий?

Мої демони, чи просто темна частина мене так і продовжує жити всередині. На щастя, ніхто не в змозі читати думки, ніхто ніколи не осягне, що ж за чортова поєбота постійно робиться у моїй свідомості. Тим більше зважаючи на те, як добре з часів дитинства я навчився її ховати. Однак я ніколи не зможу позбутися страху, що одного разу втрачу контроль, і вся та чорнота, що так довго й старанно накопичується, знову вивалиться на тих, кого я по-справжньому люблю.

У благословенному грудні 2021, коли влаштувати веселу гучну вечірку було явищем буденним, на моїй роботі організували новорічний корпоратив, на який запросили виступити «Калуш». Той самий. Той виступ я благополучно пропустив, що для мене не було трагедією: репчик – то взагалі не моє.

Тим більше, що день корпоративу попадав на період моєї відпустки у Латинській Америці, що природно мала затьмарити навіть таку подію.

Зрештою, так і сталося. Здається, то був пік моєї можливої ейфорії, після чого практично все пішло шкереберть. Наш мозок у цьому плані – цікава штука: по суті у тій подорожі провалилася добра половина планів, і її цілком можна було назвати невдалою, але це пригадується туманно, а от все яскраве запам'яталося чудово.

Значну частину тих днів наша група провела в довгих переїздах, власне, більше у стоянні в заторах на тупих гватемальських дорогах із тупими гватемальськими водіями. Щоб розрадитись, ми грали в логічні ігри та слухали українську музику з плейлиста одного з учасників. Плейлист був шикарний. Завдяки йому я в цілому вперше дізнався про гурт «Grandma's Smuzi». А ще там було багато пісень «Калуша», і я відкрив для себе, що серед них чимало чудових. Я й досі слухаю їх, хоча й рідше. Не тому що набридли, а тому що вони чимдалі більше нагадують саме про ті дні, невдовзі після яких мій світ обвалився.

«Стефанія» та перемога на «Євробаченні» сталися на кілька місяців пізніше. Думаю, після цього «Калуш» до нас на корпоратив не поїхав би у будь-якому випадку через явно більші цінники. Та й справи у компанії десь із тих же пір стабільно не дуже. З 2022 року ми мали вже три хвилі масових звільнень, які я пережив, але оптимізму то чомусь не додає.

Я дійсно люблю свою роботу, не тільки за співвідношення праця/зарплата, а й багато інших ніштяків, із котрих деякі в Україні можуть претендувати ледь не на унікальність. Однак коли днями мені скинули апетитну вакансію з іншої компанії від мого природного небажання щось змінювати до «та як же мене тут все заїбало» пройшло хвилини три.

Щоправда, по вакансії мене відсіяли одразу ж, і не чому-небудь, а тому що я фізично знаходжуся в Україні. Ну охуїти тепер.

Добре, що не встиг набудувати у голові райдужних планів і нікому про це не розказував. Менше надій – менше розчарувань. Добре, що мої все ще нинішні колеги не знають, як би я бігав з радісними криками по квартирі, запиваючи ромом просто з горла, коли мені запропонували офер. У моїй уяві, звісно.

А новорічні корпоративи в нас досі є, тому що чому б і ні. Значно скромніші, але в грудні 2023 до нас запросили «Grandma's Smuzi». На розігріві виступала одноразова група, зібрана суто заради цього вечору, що складалася з трьох наших колег та їх друга. Повторити такий концерт нині було б важкувато, бо двоє з тих чотирьох уже в ЗСУ. Такі справи.

P. S. «Калуш» після «Євробачення» знають, певно, усі, а от «Grandma's Smuzi» – не факт, тому ось послухайте, доторкніться до прекрасного. До речі, вокаліст – турок та громадянин Туреччини, що не заважає йому знати українську куди краще, ніж багатьом вітчизняним дурікам з неправильною щелепою.

Кіт обнюхує мої руки й ноги, як завжди прискіпливо, допитливо, досконально. Судячи з усього, ловить запахи, які йому не подобаються.

Він уловлює запах іншого кота, кота вуличного й чужого, що насправді так схожий на нього зовнішністю й характером, що ми вважаємо їх родичами, але для нього то не має значення, бо найперше то конкурент, чужинець.

Він уловлює запах диму, диму їдкого й насиченого, яким я весь просяк, спалюючи сьогодні частину своєї реальності, якої тим не менш залишилось все ще забагато.

Він відчуває запах втоми, втоми настільки млосної, що вона дійсно виходить з мене крізь шкіру й очі, крізь кінчики пальців і подих, молекулами й променями проникаючи у все навколо й заражаючи його своєю отрутою. Недарма кіт обзавівся алергією, видно, через сильний затяжний стрес, у якому доля моєї вини очевидна.

Це одна з речей, за які мені найбільш соромно. Я пам'ятаю багато вчинків, за які смертельно соромно, і вчинків, якими пишаюся, й ні ті, ні інші мені нікуди не подіти, бо відтоді як я один раз здійснив найбільшу помилку свого життя, все решта приречене було стати її непоправними наслідками. Цією помилкою було народитися. Якби ж я мав хоч крихти свідомості й розуміння ще до того, аби в тотальній темряві утроби знайти власну пуповину й нею вдушитися. Бо надалі, якби я зник у будь-який момент часу, усім навколо стало б тільки легше. Але я вже нікуди не зникну безслідно, занадто обвішаний тягарем власних боргів та втоми.

Кто шагает бодро в ряд? Это дружный наш отряд!
Кто идёт совсем один? Это я такой дебил!

Я не знаю, чому ця тупа кричалка народилася поміж всієї іншої їбанини, яка роїться у моїй голові, але чітко пам'ятаю, де, коли й чому. Як і чому вона не забулася, ставши свого роду міні-гімном моїх минулих років.

Народилася вона в момент, коли я під палючим липневим сонцем пішки долав семикілометровий відрізок між селами, які знаходяться наскільки посеред нічого, що навіть додавати їх назви зайве.

Певно, самотня постать, що швидко шугарила запиленим узбіччям доріг, де більше ніхто й ніколи б не пішов пішки, дійсно виглядала дебільно. Мої мандри глибинкою з відсутністю власного авто дуже залежали саме від подібних переходів, коли між точками А і Б автобус траплявся у кращому випадку в одну сторону, а автостоп був надто ненадійним.

Так само переважно це припадало на літо, з якого я завжди намагався витискати максимум, хоча б через найбільш передбачувану погоду та довжину світлового дня. Спеку сприймав нормально, а що комусь вона неприємна, від того мені тільки більш приємна. Звісно, так само як і інші, я від неї прів як свиня та втомлювався. Але ж наскільки то була інша втома, чудесна, адже я йшов на неї добровільно й усвідомлено. Втома часів війни принципово інша.

Спека часів війни принципово інша, у приміщеннях вона сприймається геть інакше, ніж на відкритому просторі, та і вік із зайвою вагою додають своє. Хоча саджаючи себе за сім замків, буквально й у переносному сенсі, я все одно не знаходжу спокою.

Якби хтось сказав мені, що я банально проклятий – завжди мати поспіх та зобов’язання, брак часу та сну, неспокій і втому – принаймні це було б найбільш раціональне й правдоподібне пояснення усьому, що зі мною коїться все свідоме життя.

Від берега до берега, від дверей до дверей, мої корені ніколи не торкнуться землі.

Закон парних випадків працює не тільки в медицині, а і в фотографуванні. Помітив, що коли субота в цьому плані вдала, то і в неділю фотокамеру краще взяти з собою. Так у в цілому бідному на цікаві кадри квітні видалися одні яскраві вихідні, які покажу окремо від решти.

( Читати і дивитись далі )

Завдяки торішній вилазці у Буковель я мимохідь також побачив Татарів. Це досить велике (1,5 тис. населення) високогірне село між Микуличином і Ворохтою. Тут же знаходиться найближчий до Буковеля залізничний вокзал.

( Читати і дивитись далі )

Поляниця або ж Паляниця – село у Карпатах на висоті 850-930 метрів над рівнем моря, яке стало знаменитим завдяки тому, що саме йому пощастило (чи не пощастило) отримати найвідоміший гірськолижний курорт України. Але ж Буковель – це тільки невелика високогірна частинка села, а саме воно традиційно розкидане на багато кілометрів понад потічками між горами. Сьогодні прогуляємось по самому селу, спускаючись від Буковеля вниз, а також заглянемо на найближчий водоспад.

( Читати і дивитись далі )

Бувають такі дні, що різко виділяються з-поміж інших у гарному сенсі. Мова і про враження зі спогадами, що залишаться в пам'яті, і, у моєму випадку, – про вдалі фотографії. Іноді, щоб отримати їх, достатньо опинитися в потрібному місці в потрібний час, можна навіть не десь у подорожі, а поруч із домом.

1. Такому дню не гріх присвятити окрему замітку. Тим більше, що йому подібних, на жаль, все менше і менше серед сірих стресових буднів.

( Читати і дивитись далі )

Наскільки не був би перенасичений цивілізацією Буковель, у масштабах Карпат – то все одно відносно невелика цятка, оточена величними та все ще переважно дикими горами. З них я підймався у минулому лише на невисоку Бульчиньоху, з якої фактично й не видно нічого навколо, тож, повернувшись сюди знову, не міг не відвідати хоча б одну нову для себе вершину.

Найближчі до курорту відомі гори – Хом'як, Синяк та Малий Горган. То солідні особистості понад 1500 метрів над рівнем моря кожна. На початку квітня на них ще лежав сніг, а моя фізична форма після зими залишала бажати кращого, тож я не ризикнув іти на них на самоті. Натомість обрав для вилазки ближчу і нижчу (1371 м) гору Довга, що на захід від Буковеля.

До того ж стежка до неї тягнеться понад гірськолижними трасами, що мінімізувало шанси заблукати (хоч і не давало відчуття повної втечі від цивілізації). Так чи інакше, то повноцінна гора, до відвідин якої треба відноситись з повною серйозністю й небажано йти самому, як я. Але я їбонутий, мені можна.

1. На першому фото, проте, не сама Довга, а Хом'як, напевно найбільш пізнаваний із тутешніх гір.

( Читати і дивитись далі )

У квітні цього року я вже втретє за досить короткий проміжок часу побував у Буковелі. Зимові види спорту мене взагалі не цікавлять, як і псевдоцивілізація посеред гір, а проте на це були свої причини: то мав бути «ледачий» відпочинок, до того ж це місце видавалось мені чи не єдиним відносно безпечним на той момент – хто зрозуміє, той зрозуміє.

1. Хоча навіть у ледачому форматі ми непогано обійшли околиці, а я наробив фотографій як дурень фантиків. Тепер хай гріють мене серед цієї темної безнадійної зими, а щоб не забути деталі, я їх і сюди викладу з текстовим супроводом – має бути 6 частин, якщо доживу.

( Читати і дивитись далі )