Де мене носило

За четвертий місяць чергового всратого року фоток вийшло багато, тому розділив їх на дві частини, не одному ж мені страждати з ними тепер. Перша буде переважно присвячена тому, на честь чого місяць названий.

( Читати і дивитись далі )

Якось, віртуально мандруючи супутниковими знімками Вінницької області у гугл-картах, я звернув увагу на село, що виглядало досить нетипово серед інших. Рівні паралельні й перпендикулярні вулиці, однакові будинки. На перший погляд, схоже на якесь сучасне котеджне містечко, тільки занадто в глибинці, як для такого. Швидкий погляд у Вікіпедію дав зрозуміти, що й чому, зокрема, за датою заснування села – воно з'явилося вже після відновлення Незалежності.

А кілька днів тому внаслідок чергових віртуальних мандрів я побачив ще одне таке ж селище, у зовсім іншому регіоні, але з подібною історією. А це вже мені здалося достатнім приводом, щоб заглибитися в цю тему детальніше.

Чи задумувалися ви, як багато населених пунктів було засновано в Україні з нуля, починаючи з 24.08.1991? Як виявилося, такі існують, і причина їх утворення всього лиш одна. Здогадаєтеся, яка саме, перш ніж читати далі?

( Читати і дивитись далі )

Ми пройдемо дорогою смутку через наше колишнє подвір'я, якого давно не існує в тому вигляді, що залишився в нашій пам'яті. Ти нестимеш повні кишені спогадів, а я тягтиму їх цілу гору на спині, як мішок каміння, дедалі важчий. Відтепер частина твоїх стала моїми. Я намагатимусь їх зберегти. Ми підемо вниз, до Берега, де так само безглуздо несе свої каламутні води Рівчак, який мені так хотілося називати каналом, бо ж краще мати на краю двору справжній канал, а не якийсь там Рівчак.

Над нами стелитиметься надвечір'я, густе й напівпрозоре, тепле як свіже козяче молоко. Ми будемо йти понад акуратними доглянутими грядками, де рівними рядами проросли втома і смуток. Стільки зусиль було вкладено в ті грядки, в козу, одну, другу, чотири одночасно, і значною мірою заради того, що мені б ніколи не хотілося озвучувати, бо то так нечесно. Заради мене.

Я обіцяв собі запам'ятати в деталях наш дім і двір, гуляючи там подумки та відтворюючи у голові всі деталі, але сам собі давно зрадив. Тепер це тільки фрагменти, що виринають у тумані. Я скільки разів бачив у найстрашніших маревах, як іду до Берега назустріч твоїй низенькій постаті, аби обійняти ще раз, але знаючи наперед, що цього більше не буде. Найгірший день мого життя, який уже настав. Як же я хотів просто побачити тебе ще раз і обійняти.

Я надто давно й добре усвідомлював, що мені б не вистачило ні всього свого життя, ні цілої вічності, аби хоч на крихту віддячити за все добро, що ти дала мені. Іноді я намагався, кострубато, не завжди вдало, та хотів би, щоб у твоїй неосяжно світлій душі залишилося щось із того. Бабусю, моя найкраща у світі бабусю, я ніколи не повірю, що тебе може не бути у цьому нескінченно самотньому світі, який навіщось продовжує існувати, гучно сміючись. Хай би ліпше зникли вони усі, тільки не ти. Твоя домівка, останнє місце на землі, де я міг почувати себе дитиною, тепер порожня. Там живуть лише речі та спогади.

Я ніколи собі не пробачу цих майже двох років, що не міг приїхати, сотень наших банальних телефонних розмов з дня, коли ми бачилися востаннє. Ніхто не забороняв мені в якійсь із них без всякого приводу просто зайвий раз нагадати, що я тебе люблю і скучив, поки не стало надто пізно. Хоча ти говорила щоразу по-щирому банальний перелік побажань, наче щоразу прощаючись, не знаючи, чи буде наступний дзвінок. Я знаю, як ти сама хотіла сказати, що скучила, але так і не сказала ні разу, щоб я не зірвався в небезпеку.

Я ніколи собі не пробачу, що так і не познайомив тебе наживо з правнучкою, хай ти хоча б знала, що вона є, а ще той спонтанний відеодзвінок недавно був таким доречним, аби ти глянула на неї хоч через екран. Тоді я побачив тебе востаннє, ще здивувавшись, як ти постаріла. Здавалося б, між 93 і 95 роками у зовнішності людини вже не буде значних змін, але ж ні. Коли мала підросте і все розумітиме, я обіцяю розказати їй, як ти її любила і чекала. Я бачу, що в ній точно є щось від тебе, і це єдина втіха в пустоті. Я дуже вдячний тобі, що ти намагалася нас дочекатися, хоча навіть не уявляю, як то було важко.

Колись, коли я був малою, тупою і жорстокою дитиною, я грався на нашому подвір'ї й побачив невеликого жука, що чимчикував кудись у своїх справах. Його спина була надійно захищена бронею двох складених крилець, що не завадило мені взяти сухий стручок з-під квасолі та встромити йому гострою стороною у незахищену щілину між тими половинками. Ти побачила це і з гіркотою в голосі спитала, навіщо я скривдив жучка. Та проста гіркота, без злості, просто з нерозумінням, так різонула мені душу, що я пам'ятаю той момент до сьогодні.

Я вийняв стручок, і жук поповз далі, хоча я не певен, чи не завдав йому смертельної травми. Здається, десь із того часу я намагався не зашкодити жодній живій істоті без явної причини. Майже все добре, що є в моїй нікчемній чорній душі, є там завдяки тобі. Тепер значна його частина також відмерла.

Найгірше мені зараз усвідомлювати, що незалежно від того, чи існує тільки це життя, чи є рай або пекло, у жодному варіанті майбутнього я більше ніколи не почую твій голос. Сподіваюся, там, де ти тепер, немає ні втоми, ні болю. Сподіваюся, ти знову зустрінеш там дідуся. Я ніколи вас не забуду. Ніщо не заповнить цю порожнечу всередині мене.

Колись я вже робив таку добірку, але підзабив з часом. Але подорожую снах я знов більше ніж наяву, тож хай це залишиться тут.

1) Маріуполь, декілька разів, постійно кошмари. Жоден з них я не міг запам'ятати. Після пробудження залишається тільки увідомлення, що я знову там був, і там коїлось щось жахливе.

2) Італія. Зовсім іного типу сон. Ніби я щойно приїхав туди з вінницьким тур-клубом «Бідняжка», заселився в окремий номер у готелі в якомусь маленькому містечку та взявся за планування – у програмі було кілька вільних днів, а я примітив кілька цікавих міст поблизу (після пробудження зміг не забути лише Перуджу).

Прокидатися після такого й усвідомлювати, що я не в Італії, хуйово, м'яко кажучи, гівняний настрій після такого тримався весь день. Особливо коли я подивився фото Перуджі в інтернеті.

3) Херсон. У снах я все фотографую, як і в реальності, а от у цьому сні я малював – потрібно було зобразити на папері місцевий театр, і в мене ще й непогано виходило. Знати би тільки, навіщо я це робив. До речі, мій мозок узяв за прототип цілком реальну будівлю (ось цю), яку я бачив у свій приїзд у 2020 році. Тільки звісно ж, ніякий це не театр.

4) Грузія. А тут все було знову добре (з неприємним пробудженням у цю срану реальність після такого сну). Ми з дружиною опинилися у якомусь готелі на узвишші, від якого вниз до моря спускалася крута довга стежка, а якщо лінь іти вниз, то при готелі передбачено басейн. Гадки не маю, чи є щось подібне у справжній Грузії, думаю, що навряд. На півдорозі до моря над стежкою стояв багатоквартирний будинок в якомусь циганському стилі, що для мого мозку, певно, характеризує хаотичну сучасну архітектуру цієї країни.

Хоча я обожнюю грузинську кухню, в реальному житті мене в саму Грузію ніколи не тягнуло. Ще задовго до того, як їхня влада плотно взяла рускій хуй собі до рота.

5) Кривий Ріг (зате який). Довжелезний сон, в кінці якого я спостерігав небесні явища за мікрорайоном, де живуть батьки, і чого там тільки не було. І величезний червоний місяць, і північне сяйво, і неймовірних кольорів хмари, які на додачу підсвічував найближчий ТРЦ, чомусь показуючи на небі голограми китайських ієрогліфів. З одного боку я бачив, що по годиннику залишилось 10 хв до початку комендантської, з іншого – не міг відірватися від тієї краси.

Уже прокинувшись, я зрозумів, що перед цим була ще денна частина сну, де я старанно вкалував на батьківській-таки дачі, і якась бабця підкралася з вулиці й почала бити мене палицею, бо прийняла за крадія. А ще перед цим, як пригадалося, я пробував три різні види канабісу (також уві сні, стоп, стоп, не дзвоніть копам). Цим принаймні можна пояснити й моє заповзяття до дачної роботи, яку я ніколи не любив, і незвичайне небо:) Незважаючи на наркоманський підтекст, саме місто (дача і район батьківського дому) виглядали вкрай реалістично.

6) Бершадь, Вінницька обл. Сутінкове місто в моєму сні нічого спільного зі справжнім не мало. І в жопу логіку: хоча мені там треба було якось пробратися на автовокзал непомітно для тцк, я бігав вулицями і верещав «Бершадь, Бееершадь»! Порівняно з іншими райцентрами Вінниччини, це місто чомусь сниться мені найчастіше.

7) Якесь місто Курської народної республіки, лол. Наснилося за кілька днів після початку наступу наших. Може навіть сам Курськ, бо понад туманною сірою дорогою, якою ми йшли з дружиною у невідомому напрямку, тягнулися монотонні блоки багатоповерхівок. Ми зайшли у якусь держустанову на кшталт пошти, де на дверях висіла купа об'яв-агіток в їх пропагандистському стилі із приписами типу «Победа за нами, враг будет разбит», але органи, які те надрукували, були підписані саме як із КурНР, а не росії.

Але навіть звідти я найбільше запам'ятав птахів. Точно була величезна сіра ворона, розміром з лебедя. А ще сімейство грифів, двоє дорослих і маля, що тусили на землі в якомусь убогому дворі. Я почав фоткати пташеня, батьки кинулись на мене, а я лупив їх по головах, одного фотоапаратом, іншого лівою рукою. Не знаю, чим би це скінчилося, якби не задзвенів будильник.

8) Чечня. Там я опинився з напарником, якого після пробудження згадати не можу. Напарник десь спиздив два старовинних, легких і дуже гострих меча, які нам непомітно треба було винести з дивних безлюдних вуличок, що своїм видом більше нагадували Китай, ніж Чечню. Раптом звідкись вибіг, прости, Господи, Апті Алаудінов і кинувся на нас також з мечем. Зав'язалася бійка, у якій я, користуючись нашою чисельною перевагою, зніс мечем йому голову.

Сон закінчився хепі-ендом, у якому ми з напарником по черзі селфились з відрубаною головою. Словом, не дивіться «Гру престолів» перед сном, що я ще можу про це сказати.

9) Одного разу я напився і спонтанно заскочив у перший стрічний потяг, що привіз мене у Сарни. Настільки спонтанно, що в мене не було з собою речей і навіть взуття на ногах – благо, що літо, тож я пішов гуляти по Сарнах босий, правда, скоро десь намутив ношені кеди за 30 гривень.

Я не придумав нічого кращого, окрім як ходити точнісінько по тому ж маршруту, що і в реальності у 2019, до речі, місто виглядало майже як в реальності. Заодно я все хотів шукати потяг назад, хоч би будь-куди у Вінницьку область, пам'ятаючи про блок-пости на кордонах областей, та все щось відволікало. Зрештою, я побачив трійку заготовітєлєй і в самих Сарнах, від яких довелося ховатися в місцевому музеї-скансені. На цьому сон обірвався, розклад поїздів я так і не узнав.

10) Рижавка. Таке село дійсно існує недалеко від Вінниці, і біля нього навіть стоїть якась мітка у моєму навігаторі ще з початку ковідних часів, коли я готувався до виключно велосипедних вилазок навколо міста… коли це було так легко і доступно, ех.

Уві сні я приїхав туди таки на велосипеді. Спочатку відшукав добре побитий часом одноповерховий панський маєток з колонами у класичному стилі. Його наче як хтось щойно викупив, через що я боявся, що до нього закриють доступ. Далі забрався у хащі біля річки, де знайшов колоритні руїни, схожі на млин, про який нікому не було відомо.

Нарешті приїхав у центр села. У центрі виявилася велика й рівна зелена площа, де збиралося щось типу ярмарку з різними ятками по периметру. Оскільки я вже промелькався і місцеві недовірливо поглядували на мій фотоапарат, я пішов перекинутися кількома словами з сільським головою, з яким був особисто знайомим. Мене цікавило щось за ярмарком, щось таке, що перед тим, як його шукати, треба було збити пильність місцевих… Але що саме, я вже ніколи не довідаюсь.

Цікаво було б знати, чому мій мозок вибрав для мандрів саме це село, про яке я сам давно забув. А ще та точка у моєму навігаторі (уже наяву) виявилася штучним водоспадом, біля якого справді є старий млин. А в самій Рижавці хай і не збереглося панського маєтку, проте має залишитися господарський двір.

В цілому, то вийшло таке собі узагальнене віддзеркалення моїх колись масових мандрів по селах України, що дарували стільки позитивних емоцій, включаючи іноді навіть радість першовідкриття. Час від часу мені самому дивно, чому я досі не вийшов у вікно, давно усвідомивши, що більше такого ніколи не буде.

P.S. Список, можливо, буде доповнюватися.

В міру старішання я все менше і менше вірю у будь-що надприродне навколо мене і навряд мене вже щось здивує чи злякає. Проте у моєму житті був один випадок, який я не можу пояснити раціонально.

Я вже ніколи не згадаю, скільки мені було років, ну припустимо десь п'ять. Того разу я залишився ночувати у бабусі й дідуся по маминій лінії, так само не пам'ятаю з якої причини і хто спав у спальні. Мене ж поклали під стіну на диван у вітальні (яку в нас всі звуть просто “кімната”) поруч із дідусем.

Я прокинувся глибоко посеред ночі. У квартирі стояла тиша, дідусь спав, повернувшись спиною до мене. Все виглядало максимально спокійно, тож я зібрався спати далі, вмостився зручніше і сунув руку під подушку. Щось сильне й колюче схопило мене за руку й потягнуло. Я почав борсатися і вириватися, але лапа тримала мене досить міцно – вона була колюча не в плані наявності кігтів, а наче вся утикана шипами.

Зрештою мені вдалося вирватися. Рука сильно боліла від колючок. Не знаю, скільки часу мені знадобилося, щоб віддихатися і заспокоїтися. Проте моя боротьба очевидно була беззвучною: дідусь спав так само, так само тихо було у квартирі. Я вже не можу сказати, чи я зміг заснути далі чи так і пролежав у заціпенінні до ранку. Звісно, коли засвітла я підняв подушку, нічого дивного чи незвичного під нею не було.

Найпростіше було б списати все на те, що насправді мені все наснилося, от тільки я не міг би собі пояснити ніяким сном біль у руці. Сильний біль від довгих колючих пальців, що намагалися мене кудись затягнути. Само собою, ніяких проколів чи подряпин не було, але не думаю, що сутність, яка хотіла мене забрати, може залишати фізичні рани. Так само виключається варіант, що це була людина, мої рідні ніколи б не зробили нічого подібного, та й пробратися з протилежного боку подушки неможливо через високі бильця дивану.

Я багато років уникав необхідності спати на тому дивані, але зрештою то стало моє постійне місце ночівель, коли я гостюю у бабусі. Хоча той випадок мене вже не скільки лякає, як цікавить своєю незбагненністю, мушу відзначити, що на тому місці мені майже завжди сняться дурні сни і я стабільно прокидаюся один раз посеред ночі.

Зважаючи на перепади погоди, здається, що це було вже так давно. Початок листопада виявився сонячним та холодним. Тоді ми ще не знали, що таке холод.

( Читати і дивитись далі )

Протягом досить довгого часу щодня в останній день року я підбивав якісь підсумки та підбирав фотографії, але зараз, відверто кажучи, нахера то? Коли головна асоціація 2025 - ось ця картинка:


І далеко не факт, що в рік червоного єбисьвоноконем не стане ще гірше. Проте раніше я лишав і якусь пісню, от цю традицію не буду переривати - хай буде на противагу не дуже оптимістичній картинці. "Я знаю, всі імперії впадуть."

Однією з перших речей у вересні, що заслуговувала уваги, було місячне затемнення, яке збігалося з повним «кривавим» місяцем. Ну а я хто такий, щоб посміти таке пропускати, зважаючи, що дивитися можна просто з лоджії.

1. Місяць і правда був червоним. І надгризеним.

( Читати і дивитись далі )

“Дехто каже, що ти володієш даром провидіння, от я і цікавлюсь. Не те щоб я в таке вірив, але ж не на порожньому місці з'явилися ці балачки.” – Вишняк замовк і витримав кількасекундну паузу. На його співбесідника, проте, ці слова не справили жодного враження. – “Я більше схиляюся до того, що говорять інші. Ти – далекий родич Боса, і він тримає тебе із жалості.” Це вже прозвучало набагато більш провокативно, але Варава продовжував незворушно мовчати.

Це вже не вперше Вишняк намагався його розговорити, і все було марно. Варава цікавив його своїм існуванням та дратував одночасно. Для нього це був такий собі антиприклад для наслідування. Той, на кого варто рівнятися, аби нічим не стати на нього схожим.

Вишняк перевів погляд на годинник і подумки вилаявся. Обідня перерва доходила до кінця, а він провів її в затхлому кутку біля цього незрозумілого діда. В нього лишалася тільки одна можлива зачіпка, яку він досі боявся використати, але тоді, зі злості, все ж таки зміг. Це стосувалося цноти. Зараз він не пам'ятав уже, що саме тоді сказав, але жарт вийшов влучним, себто болісним та принизливим. Вишняк гадки не мав ні про що стосовно особистого життя Варави, але був певен, що цьому миршавому чоловічкові у житті не дала б жодна баба, ні з жалю, ні навіть за гроші. Це був хід по тонкому лезу й для нього самого – у свої 25 він сам ще лишався незайманим, через що страшно комплексував та боявся, що хоч хтось із колег може таке запідозрити.

А проте, він влучив у десятку. Вічно беземоційне обличчя Варави перекосило від гніву, вицвілі оченята під кущистими рябими бровами звузилися, а маленькі долоні стиснулися в кулаки. А затим він різко й неочікувано схопив Вишняка за руку. Того пересмикнуло, наче вдарило струмом, а очі поповзли вверх, так що замість них на обличчі зосталися самі білки.

Він упав у кров, море крові, затхлої та встояної, так що вона дійшла до консистенції холодцю, але його тіло пробило ту застиглу жижу, провалившися в глибину. Замість повітря він почав хапати ротом ту брудну кров, що мала смак гною та недуг, хаотично борсаючись, та все ж виринув головою на поверхню.

Але щось було не так, він і сам не одразу зрозумів, аж поки не схопився руками за обличчя, намацавши замість очей порожні очниці. Його очі, однак, продовжували бачити, плаваючи десь у морі крові, незалежно одне від одного транслюючи йому видива того моря. Вишняк завив від горя й розпачу, та все ж пірнув назад, намагаючись навпомацки знайти їх на глибині.

Море, берег моря, вода чорніє й біснується, згори все заливає дощ, червоний дощ крові, все червоне. Колючий пісок та уламки мушель, вони тікають, вони всі босі й ріжуть ноги об мушлі, падають, здираючи до м'яса коліна й лікті, хапаються у розпачі за обличчя й відтак рвуть їх на шмаття, бо їх долоні вкриті гострими уламками мушель. Вибухи. Хаотичні спалахи, блискавки й вибухи, кулеметні черги з вертольотів, що так близько. Хтось підіймає руку й кидає каменем у найближчий, такий чіткий у кривавому дощі, ніби його дійсно можна збити каменем. Натомість його прошиває одразу кілька автоматних черг, розриваючи на шмаття, вони продовжують бігти по розпеченому піску й мушлям, що лезами ріжуть їм ноги, вони біжать по дитячим трупам, розірваними вибухами й кулями. Вишняк намагається схопити хоч когось із них, щоб спитати що коїться, хапає одного за плече й кричить щось, та все тоне у вибуху. Той, що попереду, обертається, й замість обличчя в нього каша з мозку й роздавлених кісток. Вишняк починає блювати, він блює просто навколо себе в океані застиглої крові, знову виривається на поверхню, втративши надію знайти свої очі й сподіваючись, що зараз він хоча б матиме милість швидко померти від виснаження та пережитого жаху.

Коли Варава забрав руку, його пересмикнуло ще раз. Вишняк сидів розгублений та шокований не менш як хвилину. “Що то було?” – зрештою спитав і сам не пізнав свого голосу. “Це той тягар, що мені випало нести” – спокійно відповів Варава. – “Насправді, зовсім маленька його частина”. Його лице знов стало збайдужілим, він відвернувся й продовжив відламували руками й відправляти шматок за шматком до рота свій хліб, ясно показуючи, що розмову завершено.
( розгорнути )

У реальності, де мені вже майже не залишилось що фотографувати, мою кукуху тримають тільки котики, небо і пташки.

( Читати і дивитись далі )