Де мене носило

Раз уже так повелося останнім часом, продовжу періодично викладати свої фото з Вінниці та околиць, поки вони є. На черзі – перші два місяці літа (вчасно, я знаю). Минулого разу я окремо показував ставки за містом, але й без них пощастило побачити трохи цікавого. Красиву назву мені придумувати як завжди лінь, а на першому фото бабка, бо її я якраз 1 червня і сфотографував. Ну і просто, тому що вона охуєнна.

( Читати і дивитись далі )

[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктися самому.]

Однією із основних проблем, спричинених катастрофою на ЧАЕС, була необхідність розселення людей із земель, що в один момент стали непридатними для проживання – лише у Прип’яті постійно мешкало майже 50 тисяч, значна частина яких продовжувала працювати на станції після аварії. Совок уже дихав на ладан, але востаннє піднатужився й народив з нуля місто, яке так і лишилося наймолодшим в Україні за датою заснування.

1. До того ж, у його будівництві брало участь одразу 8 союзних республік: Україна, росія, три балтійські і три закавказькі. Фактично, тоді вони востаннє всі були по один бік барикад. Кожна зайнята країна зводила квартали із власним національним колоритом, завдяки чому місто вийшло дійсно цікавим, незважаючи на свій юний вік.

( Читати і дивитись далі )

Якщо задуматись, чим саме запам’ятався мені Миколаїв найбільше, і що б я назвав ледь не головним брендом міста… то це буде його металевий декор.

( Читати і дивитись далі )

Село Кваси лежить на берегах Чорної Тиси, на півдорозі з Ясіня до Рахова. Свою назву отримало, тому що тут є багато джерел «квасної», тобто мінеральної води. Як і над рештою селищ на цьому шляху, над ним нависають мальовничі гори, що забезпечують чудові краєвиди навіть на цілком банальних вулицях.

1.

( Читати і дивитись далі )

Про старообрядницьке місто на воді Вилкове та прилеглу до нього частину дельти Динаю за минулі кілька днів я розказав і показав усе, що бачив та знав сам. І на цьому був би фініш, якби не лишалося одне доповнення, а саме світанки. Дві ночі ми провели на турбазі «Пелікан», що знаходиться безпосередньо на березі річки, точніше, Очаківського гирла. І так як у цьому місці вихід до води якраз на південний схід, гріх було не пофоткати початок нового дня.

1. Нехай розслаблений режим вихідних і натякав на можливість виспатись довше, та й вогко-холодно вдосвіта біля води, але все ж натягую на себе всі теплі речі, озброююсь термосом, і вперед.

( Читати і дивитись далі )

Спліт став першим із великих туристичних центрів Хорватії, який я побачив на власні очі. Людей тут дійсно багато, хоча все ж натовпи і ціни менші, ніж у Дубровнику. Можливо, саме тому це місто і сподобалось трохи більше.

( Читати і дивитись далі )

Цього разу ми стартуємо із Кам’янець-Подільського, і хоча автобус приміський і їхати недалеко, виходимо з нього уже в Тернопільській області.

Але село, з якого почалася ця мандрівка, історично більш прив’язане саме до Кам’янця і з’явилось завдяки йому. А його назва свідчить про фортифікаційне минуле – Окопи, а ще раніше більш помпезно: Окопи Святої Трійці.

( Окопи - Брага - Жванець )

Подільське село П’ятничани відоме з 15 ст. Довгий час належало польському графському роду Грохольських, що заклали тут замок-палац. У минулому віці із зрозумілих причин село перестало їм належати, а потім і взагалі увійшло до складу Вінниці.

Попри те, що нинішні П’ятничани знаходяться фактично в пішохідній доступності від центру, вони зберегли сільську атмосферу, і є одним з наймальовничіших куточків міста на березі Південного Бугу із збереженими садибою та парком Грохольських. Окрім того, з двох сторін село оточене великим однойменним лісом із купою мальовничих озер. З них і почнемо.

( Читати і дивитись далі )