Де мене носило

Закон парних випадків працює не тільки в медицині, а і в фотографуванні. Помітив, що коли субота в цьому плані вдала, то і в неділю фотокамеру краще взяти з собою. Так у в цілому бідному на цікаві кадри квітні видалися одні яскраві вихідні, які покажу окремо від решти.

( Читати і дивитись далі )

Коли перший день нового року виглядає як справжня казка, гріх хоч трохи не понадіятись на щось хороше. Для мене новорічна казка – це не сніг та гірлянди, а сонячна тепла погода і прогулянки. Ненавиджу холод.

( Читати і дивитись далі )

Бувають такі дні, що різко виділяються з-поміж інших у гарному сенсі. Мова і про враження зі спогадами, що залишаться в пам'яті, і, у моєму випадку, – про вдалі фотографії. Іноді, щоб отримати їх, достатньо опинитися в потрібному місці в потрібний час, можна навіть не десь у подорожі, а поруч із домом.

1. Такому дню не гріх присвятити окрему замітку. Тим більше, що йому подібних, на жаль, все менше і менше серед сірих стресових буднів.

( Читати і дивитись далі )

Восени 2024 року Вінниця нарешті змогла зробити те, що личить будь-якому місту, яке позиціює себе як туристичне – відкрила оглядовий майданчик на верхньому поверсі високої історичної будівлі у середмісті. У нашому випадку мова про водонапірну вежу (1912) авторства архітектора Артинова. Пропустити я таке не міг, хай і дістався до неї у хмарну погоду та в сутінках. Потрібно буде повторити влітку, а поки маємо, що маємо.

( Читати і дивитись далі )

За рядом обставин, за ці два місяці назбиралося небагато фото, але для продовження фотощоденника життя у Вінниці піде.

( Читати і дивитись далі )

Досить довго ця місцевість незаслужено залишалася поза моєю увагою. Точніше, я звісно знав, що там є якісь ставки, раз навіть вирушив у тому напрямку, побачив попереду якесь підприємство (очевидно, з собаками), і на тому мій запал закінчився. І лише минулого року звернув увагу на стежку, що дає можливість із запасом обійти те підприємство. Так у мене з'явилося ще одне улюблене місце.

1. Я вже показував його раніше фрагментарно у своїх фотозамітках про Вінницю, а ця буде присвячена йому повністю. Особливо – його мешканцям, яких я зустрів за три вилазки у червні-липні.

( Читати і дивитись далі )

Я бачив мільйон сценаріїв майбутнього, і в жодному з них я не встигаю робити актуальні фотозамітки. Тому фото квітня виходять у світ в кінці червня, наприклад. І це якщо не згадувати, що я ще з минулою осінню не розрахувався. Куди більше сценаріїв, у яких я не публікуватиму нічого взагалі. Що тут скажеш, блоги помирають, та й загалом обставини виглядають не надто оптимістично. Та що там обставини, мені навіть оригінальніший заголовок було лінь придумати.

( Читати і дивитись далі )

Березень несеться, тому давно пора закінчувати з зимовими фото. Остання частина – не про природу, а що я наклацав у цей період у місті. Навіть про таку нетипову для мого блогу річ, як тролейбуси.

1. Річ у тім, що дитинство в Кривому Розі 90-х виплекало в мені стосовно цього транспорту лише щиру незатьмарену НЕНАВИСТЬ. Їздили вони рідко й нерегулярно та були забиті вщент, бо пільги й дешевші квитки. У Вінниці з ними ситуація значно краща, але по інерції я за можливості вибираю трамваї (ну або велосипед чи власні ноги). І точно не додумався б цілеспрямовано фотографувати тролейбуси, якби не випала нагода покататися на найстарішому з них.

( Читати і дивитись далі )

Ще в останні дні листопаду сталося диво-дивне: випав сніг. Зважаючи, що в окремі недавні зими його не було, або він затримувався усього на кілька днів, таке не можна було пропустити.

( Читати і дивитись далі )

Ці села вже не раз фігурували у моїх фотозвітах, бо знаходяться близько до Вінниці і я часто бував у тих краях, хоча б просто по дорозі. Різниця тільки в тому, що раніше я лише пролітав їх на велосипеді, а минулого літа засів там капітально на кілька днів.

1. Головним чином ми були в Могилівці, звідти ж і перше фото.


Але спочатку прогуляємось у Демидівку. Між селами 6-7 км в один бік, які ми зрештою пройшли пішки. Якісь рідкісні автобуси з Вінниці сюди заходять, але неясно коли та яким шляхом.

Обидва села так чи інакше зав'язані на видобуванні граніту, де діючого, де завершеного. Завдяки цьому в Демидівку заходить залізнична гілка з виключно вантажним рухом, а в Могилівці мінімум одна вулиця багатоквартирних будинків (які, втім, у жахливому стані, можливо, бо видобуток уже всьо). Їх я не фотографував, як і цікаві хатки в Демидівці – таке зараз виглядає підозріло, і весь час хтось із місцевих маячив на горизонті.
( Читати і дивитись далі )