Де мене носило

Бувають такі дні, що різко виділяються з-поміж інших у гарному сенсі. Мова і про враження зі спогадами, що залишаться в пам'яті, і, у моєму випадку, – про вдалі фотографії. Іноді, щоб отримати їх, достатньо опинитися в потрібному місці в потрібний час, можна навіть не десь у подорожі, а поруч із домом.

1. Такому дню не гріх присвятити окрему замітку. Тим більше, що йому подібних, на жаль, все менше і менше серед сірих стресових буднів.

( Читати і дивитись далі )

Восени 2024 року Вінниця нарешті змогла зробити те, що личить будь-якому місту, яке позиціює себе як туристичне – відкрила оглядовий майданчик на верхньому поверсі високої історичної будівлі у середмісті. У нашому випадку мова про водонапірну вежу (1912) авторства архітектора Артинова. Пропустити я таке не міг, хай і дістався до неї у хмарну погоду та в сутінках. Потрібно буде повторити влітку, а поки маємо, що маємо.

( Читати і дивитись далі )

Раз уже так повелося останнім часом, продовжу періодично викладати свої фото з Вінниці та околиць, поки вони є. На черзі – перші два місяці літа (вчасно, я знаю). Минулого разу я окремо показував ставки за містом, але й без них пощастило побачити трохи цікавого. Красиву назву мені придумувати як завжди лінь, а на першому фото бабка, бо її я якраз 1 червня і сфотографував. Ну і просто, тому що вона охуєнна.

( Читати і дивитись далі )

Ще одне відоме у колі поціновувачів замків село на Львівщині, яке замикало мою квітневу подорож у ці краї. Порівняно з Підгірцями, в Олесько набагато простіше дістатися – через нього регулярно бігають автобуси Львів – Броди.

( Читати і дивитись далі )

Найпевніше, у минулому житті це була б чергова «мандрівна» замітка про Житомир. Місто, якому я свого часу й так присвятив три розлогі частини (раз, два, три), дуже багатогранне, але водночас сподобається далеко не кожному. Сам би їздив туди ще не раз, а от показати комусь так, щоб передати своє захоплення, навряд вийде. Хоча б тому, що, на жаль, не так і багато людей дуже зацікавиться колекцією муралів з буквами, старовинними некрополями чи навіть найвищим пішохідним мостом України. Але цього разу мова не зовсім про факт одноденної подорожі, а про відчуття, з нею повʼязані.

( * * * * )

Це місто було у моїх планах так давно, що десь валяється навіть його паперова карта – тобто ще з тих олдскульних часів, коли я не дуже дружив із навігатором у телефоні. Проте, попри близькість до Вінниці, транспортне сполучення між двома містами досить кволе, тому сталося це тільки зараз, коли та сама паперова карта так і не знадобилася, поступившися зручністю міткам на maps.me.

1. Транспортна незручність, однак, нікуди не поділася. Поїзд прибуває пізно ввечері, ще й Укрзалізниця підігріла інтригу традиційним його запізненням – у готель ми забігли за 4 хвилини до початку комендантської й потім ще дуже довго слухали через вікно шум автомобілів, що старанно її дотримуються. Трафік у БЦ взагалі набагато більший ніж я очікував, навіть зважаючи на те, що це, на секундочку, найбільше місто Київської області, що лиш трішки поступається населенням Тернополю чи Луцьку.

( Читати і дивитись далі )

[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктися самому.]

Колись це було велике торгове місто, де вирувало життя, потужна фортеця прикривала з півночі Київ, а князі з’їжджалися сюди на наради, що вирішували долю всієї Русі. Але удари кочівників в 12-13 ст., спочатку половців, потім монголо-татар, вибили Любеч із головних ролей, він занепав і більше не зміг відновитися. У майбутньому йому не дісталося ні Магдебурзького права, ні хоча би статусу райцентру – в СРСР його приписали до Ріпкинського району (чи багато чули про такий взагалі?), з 2020 року приєднаного до Чернігівського.

1. Нині княже місто являє собою тихе смт на 2,1 тис. мешканців на березі Дніпра поруч із білоруським кордоном. Із Чернігова я їхав у Любеч через Славутич, за яким дорога робиться відверто поганою, а місцевість – малолюдною, чому сприяло відселення декількох сіл внаслідок аварії на ЧАЕС. Особливо запам’яталася придорожня Редьківка, що дивиться на трасу майже суцільними рядами покинутих та почорнілих дерев’яних хат. Згідно з Вікі, там мешкає всього сім чоловік, хоча, пам’ятається, виходило й заходило в автобус більше – можливо, використовують садиби як дачі (а в тутешній говірці чути немало із білоруської мови). Останні 10 кілометрів до Любеча сіл немає взагалі, лише нескінченні ліси навкруги.

( Читати і дивитись далі )

Серед чотирьох побачених мною цього року міст Сумщини найменше широкому загалу може сказати назва міста Ромни. Якщо в решту люди хоч трішки заглядають, на це взагалі не звертають уваги. А пам’ятки тут є, і колорит, і потенціал. Та і вдале положення, на трасі між Сумами та Києвом. Вдалим воно було і тисячоліття тому, коли на цьому місці звели оборонну фортецю. Перша літописна згадка про літописний Ромен відноситься до 1096 року, але тоді то вже було саме сформоване місто, а загалом його вік може сягати близько 1100 років.

( Читати і дивитись далі )

У кожного в житті є важливі приємні дати, відсутні в офіційних календарях, пов’язані суто з чимось особистим. Для мене один із таких днів випадає якраз на сьогодні, адже саме цього дня сім років тому я переїхав жити до Вінниці, перед тим евакуювавшись із Криму. І приводів шкодувати про це досі жодного не було. Той рідкісний момент, коли найкраще за масовим сприйняттям місто України дійсно є найкращим. Незважаючи на те, що так і не навчився ладити з його корінними мешканцями, хіба що з такими ж мігрантами, як я сам чи тими, хто випадав з місцевої реальності хоч на кілька років.

1. Публікації під своє свято я роблю далеко не завжди, але тут якраз так співпало, що трохи фоток назбиралося. Восени моя мандрівна активність падає, частково від перенасичення і втоми, частково в останні два роки у зв’язку з сезонним піком однієї популярної ГРВІ. І тут доречно згадати, що за красою і душевним спокоєм не обов’язково їхати до чорта на роги, а ось же воно, все й так поруч.

( Читати і дивитись далі )

Надзвичайно популярна в українських туристичних реаліях і традиційно переповнена людьми Умань ніколи не стояла в моїх пріоритетах і ще довго там би не з’явилася, якби не збіг обставин. Річ у тім, що із Гайворона у Вінницю зараз по-людськи можна повернутися лише з пересадкою в Умані, ну а раз уже так, чому би не розтягнути цю пересадку майже на цілий день.

( Читати і дивитись далі )