Де мене носило

Зима завжди була для мене найменш улюбленою порою року, найменш мандрівною, найменш фотографічною. Навіть у кращі роки після її закінчення зоставалось тільки відчуття полегшення, а от контенту для блогу майже не було.

Цього року саме в плані фото якось все вийшло інакше. Чи то дійсно ця зима зуміла подарувати немало красивих моментів (хоч і не завжди приємних), чи то я просто фотографую абищо, поки є така можливість.

1. Тому вирішив по гарячих слідах викласти що є, а тоді вже повернутися до неопублікованого з осені. Про зиму буде 3-4 замітки. Ця найкоротша, із двох поїздок у Кривий Ріг, бо що там я міг наклацати на телефон за 4 неповні дні.

( Читати і дивитись далі )

Озера у затоплених кар'єрах давно є для мене одними з найулюбленіших місць для відвідування в Україні. За можливості, я стараюся побачити їх хоча б мимохідь, до деяких їздив спеціально. Зазвичай біля них немає ніякої супутньої інфраструктури, тому ці візити дуже короткі. Минулого року винятком став колишній кар'єр у селі Могилівка, що за 25 км від Вінниці.

( Читати і дивитись далі )

Оскільки фотографія залишається одним з основних моїх захоплень, і я досі маю можливість фотографувати (що тепер доступно не всім і не скрізь), то традиційно роблю підсумки року у вигляді добірки власних знімків, які для мене важливі чи просто сподобалися.

Це був би чудовий рік, якби не русня. Чотири виїзди в Карпати та сходження на три із шести двотисячників, включаючи Говерлу. Замки Волині та Львівщини й затоплені кар'єри Коростишева. То що було вперше. Але й у багато раніше бачених місць я повертаюсь і повертався б знову і знову – старію, певно: Заліщики та урочище Червоне, обласні центри заходу та півночі. І звісно, люба Вінниця з такими близькими й красивими околицями.

З поточною ситуацією мені все частіше здається, що на цьому все і скінчиться. Що не встиг, уже не надолужу. З якими улюбленими місцями не попрощався, уже не буде нагоди. Але принаймні є ці спогади. І зараз я із задоволенням пролечу крізь них ще один раз.

50 фото, просто у хронологічному порядку. З єдиною обмовкою, що це все знято за межами моєї оселі (інакше більшу частину зайняли б фото кота; тому про кота якось буде окремо). Нехай це лишиться на памʼять про світлу сторону 2023 (темну і непоказну частину можна знайти тут).

1. Вид на засніжену Чорногору із Верховини. Івано-Франківська обл.

( Дивитись далі )

Зважаючи на мою любов до затоплених кар'єрів, мені складно навіть самому собі пояснити, як я так довго ігнорував Коростишів, що якраз-таки дуже відомий у цьому плані. Тим більше це місто зручно розташоване: за 30 км на схід від Житомира, по Київській трасі.


( Читати і дивитись далі )

Кульмінацією всієї вилазки до Чорногори у липні мав стати четвертий, завершальний день. Окрім ніфігової відстані загалом (ми мали прочалапати 24 км), він включав підйом на дві досить високі гори, одна з яких – легендарний Піп Іван Чорногірський, третя за висотою вершина в українських Карпатах.

( Читати і дивитись далі )

Традиційно для себе 8 листопада я святкую своє особисте свято, якого немає у жодних календарях – день переїзду у Вінницю. Сьогодні – уже девʼять років як. Час розставить усе на свої місця, але на даний момент це виглядає найбільш вдалим і своєчасним моїм рішенням, яке було можливе на той момент.

1. І традиційно у такий день я публікую у блозі багато фотографій свого міста, зроблені за кілька місяців до того.

( * * * * * * * * * )

Усім, хто хоч трохи мене знає, відома моя любов до затоплених кар'єрів. Скільки я облазив їх у різних регіонах України (до деяких місць лише заради кар'єру і їхав) – не злічити.

1. Парадокс ситуації полягає в тому, що один із них знаходиться в Кривому Розі, усього за три кілометри від дому, де я прожив 2/3 життя… а був я на ньому аж один раз, та й то в мерзенну дощову погоду, коли красу озера толком не видно. Цього року я нарешті виправився, хоча погода теж була хмарною, та принаймні не настільки, щоб завадити наробити купу яскравих фоток.

( Читати і дивитись далі )

Ще одне відоме у колі поціновувачів замків село на Львівщині, яке замикало мою квітневу подорож у ці краї. Порівняно з Підгірцями, в Олесько набагато простіше дістатися – через нього регулярно бігають автобуси Львів – Броди.

( Читати і дивитись далі )

Рівнинна частина Львівської області виглядає не надто насиченою природними пам'ятками, на які варто витрачати час, якщо ви приїхали здалеку. Принаймні у моєму списку таких місць усього декілька. Цього разу я не парився і для відвідин обрав те, що знаходиться найближче до самого Львова, в межах його окружної дороги.

( Читати і дивитись далі )

Досить довго у моєму списку бажаних для візиту місць протрималася Олика – колись вагоме місто, а зараз тихе смт трохи осторонь траси Луцьк – Рівне. Однак, хоча найбільш славні сторінки її історії залишилися в минулому, слідів цієї величі ще немало, включаючи непогано збережений замок. І не тільки його.

( Читати і дивитись далі )