Де мене носило

Наприкінці 18 ст. великий коронний гетьман Польщі Францішек Ксаверій Браницький зі своєю дружиною Олександрою Енгельгардт заклав новий парк в урочищі Гайок поблизу Білої Церкви. Натхненні парками європейських столиць, вони прагнули створити щось схоже у власній резиденції і можна сказати, що у них все вийшло. Щобільше, їх дітищу пощастило дожити до наших днів. Нині «Олександрія» – один з найвідоміших дендропарків України, що за популярністю поступається хіба що уманській «Софіївці».

( Читати і дивитись далі )

[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктися самому.]

Однією із основних проблем, спричинених катастрофою на ЧАЕС, була необхідність розселення людей із земель, що в один момент стали непридатними для проживання – лише у Прип’яті постійно мешкало майже 50 тисяч, значна частина яких продовжувала працювати на станції після аварії. Совок уже дихав на ладан, але востаннє піднатужився й народив з нуля місто, яке так і лишилося наймолодшим в Україні за датою заснування.

1. До того ж, у його будівництві брало участь одразу 8 союзних республік: Україна, росія, три балтійські і три закавказькі. Фактично, тоді вони востаннє всі були по один бік барикад. Кожна зайнята країна зводила квартали із власним національним колоритом, завдяки чому місто вийшло дійсно цікавим, незважаючи на свій юний вік.

( Читати і дивитись далі )

Десь тако раз на рік, коли починається календарний листопад (хоча листя давно вже опало насправді), а на землю опускається сірий туман, я їду в Київ, і не просто так, а на вечір, з можливістю щось подивитись по дорозі до столиці. Цього разу не став заморочуватись, і вибрав два містечка просто на шляху слідування електричок.

Перше із них – Борова Фастівського району. Селище сильно витягнулося уздовж залізниці, тому тут одразу дві зупинки, платформа Білки і станція Мотовилівка. Вийшов на Білках, на яких, власне, закінчив свою аналогічну подорож майже рік назад і в точно таку ж погоду.

1. Біля платформи знаходиться школа, яку смутно пам’ятаю з того разу, тільки уже затемна. Школа виявилась не проста, а колишня земська, 1915 року.

( Борова + Боярка )

Якось, під час одного з численних денних переїздів із Вінниці в Київ чи назад, на одній із станцій краєм ока запримітив дуже симпатичну водонапірну вежу. Інтерсіті там, звісно, і не думав ставати, але назву станції я таки вловив – Кожанка.

І коли вкотре треба було їхати на вечір у Київ, але при цьому ніхто не заважав вирушити аж зранку і без поспіху, по дорозі нарешті здійснив вилазку до Кожанки і не тільки.

( Кожанка - Триліси - Мотовилівка )

Якщо раптом виникає необхідність перечекати години три ранку понеділка у Києві, а надворі холод і дощ, можна перекантовуватись з місця на місце між фастфудами та пузатими хатами, поглинаючи їх чаї і кави. А можна сісти на метро і двинути бродити столичними задвірками. Не обов’язково дуже далекими. Наприклад, до станції Деміївська на синій лінії добиратись хвилин двадцять.

( Читати і дивитись далі )

Ворзель – містечко, що веде свою історію усього-то з 1900 року. Завдяки сприятливим природним умовам та клімату відоме, перш за все, як курортно-санаторний центр.

Мені ж він найбільше запам’ятався густотою дерев – ніколи не доводилось бути у такому лісистому міському поселенні (то ж смт все-таки, а не хухри-мухри). Здається, будинки постали посеред лісу, так що при цьому не зрубали жодного дерева або ж дерева одразу стрімко виростали навколо них.

( Читати і дивитись далі )

«Весна прийшла, а людей мало їде. З кожним роком все менше і менше». Під таку оптимістичну розмову випадкових попутниць-пенсіонерок іржавий ПАЗик знявся із фастівського автовокзалу і повіз мене углиб району. Але зовсім не для того, щоб показати вмираючі депресивні села, а натомість – справжню архітектурну перлину, та ще й у чудовому стані.

( Читати і дивитись далі )

Перша думка, яка виникла у мене по той бік КПП, – що тут, напевно, чи не найкращі дороги в Україні. Що і недивно, з урахуванням того, як мало ними користуються.

А потім, неочікувано, – коні… У 1998-99 роках в Чорнобильську зону відчуження були завезені коні Пржевальського, які й досі живуть там, і схоже, чудово себе почувають.
( Читати і дивитись далі )

Нашу столицю можна любити і ненавидіти. Нею можна бродити цілими днями, наклацати сотні фотографій і скласти з ними десятки заміток. Правда, з великою ймовірністю це все уже зроблено до вас.


За два квітневі дні у Києві я спробував відкрити для себе як можна більше того, чого раніше не бачив сам, а зараз спробую виділити найцікавіше. Можливо, хоч щось стане для вас відкриттям. Тому тематичних заміток не буде, а все йтиме у потоці «як попало».
( Читати далі )