Де мене носило

Зазвичай щороку 8 листопада я святкую своє особисте свято – саме цього дня у 2014 я переїхав у Вінницю, покинувши перед цим окупований Крим, де встиг прожити майже три роки. Так само зазвичай цього дня публікую фотографії свого міста, яке мені дуже прийшлося до душі – жодного разу не було підстав сумніватися у правильності свого вибору.

1. Тому сьогоднішній день, коли ще й кругла дата, я тим більше не міг проігнорувати. Більшість фотографій цього року я вже і так публікував, тому зупинюся лише на одному світанку, який пощастило спіймати 11 жовтня.

( Читати і дивитись далі )

У кожного в житті є важливі приємні дати, відсутні в офіційних календарях, пов’язані суто з чимось особистим. Для мене один із таких днів випадає якраз на сьогодні, адже саме цього дня сім років тому я переїхав жити до Вінниці, перед тим евакуювавшись із Криму. І приводів шкодувати про це досі жодного не було. Той рідкісний момент, коли найкраще за масовим сприйняттям місто України дійсно є найкращим. Незважаючи на те, що так і не навчився ладити з його корінними мешканцями, хіба що з такими ж мігрантами, як я сам чи тими, хто випадав з місцевої реальності хоч на кілька років.

1. Публікації під своє свято я роблю далеко не завжди, але тут якраз так співпало, що трохи фоток назбиралося. Восени моя мандрівна активність падає, частково від перенасичення і втоми, частково в останні два роки у зв’язку з сезонним піком однієї популярної ГРВІ. І тут доречно згадати, що за красою і душевним спокоєм не обов’язково їхати до чорта на роги, а ось же воно, все й так поруч.

( Читати і дивитись далі )

Діло було ще 8 серпня, але хвалитись таким ніколи не пізно:)

…із відміною всього транспорту на початку весняного локдауну я напланував собі велосипедних маршрутів довкола Вінниці, щоб не встигнути за цей час остаточно поїхати кукухою. На щастя, відкатати з них устиг менше третини, решта хай залишиться на майбутнє, мало там як воно буде далі. Із усіх маршрутів один виділявся найбільшою довжиною, понад 90 кілометрів, а за рахунок похибок і поворотів не туди міг цілком витягнути на тризначну цифру. Його я й вирішив спробувати подолати під кінець літа, коли, як мені здавалось, мав для цього найкращу форму.
1.

( Читати і дивитись далі )

Всередині червня цього року вперше для себе взяв участь у групових покатухах на велосипеді (до того, як істинний інтроверт-соціопат, катав тільки сам). Але час диктує нові умови, у яких транспорт на власній тязі набрав нової ваги, в тому числі і для формату перших посткарантинних екскурсій, чим і скористалися вінницькі «Бідняжки».

1. Базою на вихідні для нас стало село Отроків Новоушицького району на Хмельниччині, дуже цікаве саме по собі, про що пізніше розкажу окремо. У перший день із нього вирушили до водоспаду Бурбун біля села Лисець.

( Читати і дивитись далі )

У передостанні вихідні травня вчепив ще один більш-менш погожий день для веловилазки, цього разу на південний схід від Вінниці (що само по собі від мене далеко, бо спочатку треба все місто проїхати в цьому напрямку).

1. Погода зранку була відверто холодна, як для кількох днів до літа, та хоча б без опадів. Зрештою, коли просто ясно, не побачиш ТАКОГО неба:

( Гуменне - Михайлівка - Жабелівка )

Моя чергова карантинна весняна веловилазка була спрямована на захід від Вінниці, на Літинщину.

1. Поки всі спали, в тому числі автомобілісти, педалив по хмельницькій трасі на швидкість, що аж пролетів на куражі зайвий кілометр далі запланованого повороту. Тим більше, картинка навколо переважно одноманітна й заспокійлива.

( Малинівка - Вишенька - Балин )

Розібравшись зі Стрижавкою, поїхав далі трасою на північний схід, де звернув на другорядну дорогу у село Сосонка – наступний запланований пункт тієї веловилазки.

1.

( Читати і дивитись далі )

Після того, як коронавірус скасував весь міжміський транспорт, і про подорожі хоча б у сусідню область можна було забути, залишилась одна остання віддушина – велосипед. Його наявність завжди була для мене приємним додатком для можливості поїздок десь недалеко, без необхідності товктись у переповнених приміських бусиках, а в новій реальності це все набуло ще більшої ваги. Хоча і не без гіркуватого усвідомлення, що це також тимчасово, і цю лавочку теж скоро прикриють, що через пару тижнів і сталося.

Тож як тільки встановилась більш-менш пристойна погода, катнув невеличкий маршрут на південь від міста, переважно понад Південним Бугом. Рано-вранці в суботу нікого навкруги не спостерігалося, так що і соціальне дистанціювання не порушив. Власне, мені й раніше не особо хотілось, аби люди до мене наближалися, так що в цьому плані все нормально.

1. Виїхав із міста Шкуринецькою трасою (хоча вона і фактично тупикова для авто, за час моєї покатушки на ній теж поставили блокпост), скоро дістався долини Бугу. За річкою видно хати села Прибузьке, над якими ледь тліє світанкова заграва.

( Бохоники - Селище - Урожайне - Лани )

Продовжую підбивати вінницькі фотопідсумки минулого року із заходом в теперішній. Осінь була на диво файна, з можливістю гуляти й відкривати для себе нові райони.

1. Вибрався на південний край Старого Міста, такі там вулиці:

( Читати і дивитись далі )

У цьому році якось так склалося, що майже всі маршрути у подорожах я долав пішки, а на велосипеді катався тільки десь недалеко по Вінниці (можливо, тому що якраз позбувся галімого складного велика і обзавівся нормальним гірським, який важче засунути в наш транспорт).

Але одну дальню вилазку все ж зробив – круговий заїзд через шість сіл на півночі Погребищенського району, до яких (без власного авто) інакше дістатись дуже важко. Заради такого вигуляв велик електричками, навіть з пересадкою.

( Морозівка - Сніжна - Новофастів - Бабинці - Бистрик - Бурківці )