Де мене носило

П’ять років із дня, після якого лишалось тільки мовчати. П’ять років, щоб забути – цього виявилось геть мало.


Але все ж поступово спогади про Острів стираються з пам’яті. Залишається хіба безглуздий жаль, з роками стаючи все більш безглуздим – за неправильно витраченим часом і можливостями, за людьми, відірваними на півслові, які досі навряд чи згадають мене в лице.

І за місцями, які за майже три роки встигли стати своїми, «особливими». Якби спитати самого себе, якого з-поміж них не вистачає найбільше (а важко вибрати, коли їх десятки), я б вибрав, мабуть, все ж Євпаторію – усю, повністю.

Певно тому, що саме її я так і не напився сповна; якщо розібратись, не залишився навіть на жодну ночівлю, максимум на один день чи проїздом. Тоді ж думалось, що завжди встигнеться: автобуси з Курортної автостанції Сімферополя бігали цілий день, 20 гривень за проїзд і 80 хвилин в дорозі. Але ж цього всього було мало, так мало хоча б для цілісних особистих спогадів.

У альтернативному світі, де у кожного є шанс виправити свої помилки, все було б інакше. Тоді варто було б абстрагуватись від гівняного кримського сервісу і взяти кімнату в готелі, хоча б на тиждень (а за ним іще один… і ще…). Адже то тільки здається, що можна все розпланувати, розрахувати й побачити в місті віком більше двох тисяч років.

А потім тільки знову ступити на його древню стражденну землю, і далі воно якось все самою складеться. Ходити вузькими, суцільно забудованими глинобитними вуличками, точно як десь на Близькому Сході, аж доки не навчитись орієнтуватись у них навпомацки. Проїхати із кінця в кінець всі маршрути трамвайчиків, вузькоколійних і раритетних, тому так схожих на вінницькі. І обов’язково – маршруткою №6, добрий шмат шляху якої проходить просто понад пляжем.

Раз-по-раз віднаходити тендітні невагомі вілли і сурові вікові храми, у яких близько одне від одного умудрялись миритись такі різні татари, караїми, вірмени і всі інші, чиїх імен вже ніхто не назве. Смакувати звучні ненашинські топоніми, що їм якимось чудом удалось вижити в радянській окупації та стандартизації.

І так чи інакше вертатись до моря, шукати невідомі туристам кав’ярні і точки, з яких зручно стрічати світанки й заходи сонця, або й просто спостерігати за нескінченним змішаним ґвалтом мартинів, лебедів та голубів. І зрештою вибиратись на схід, через залізничні колії, повз старі окописька з порослими мохом темно-сірими пам’ятниками – до величезного солоного озера, настільки солоного, що його вода місцями не синя, а криваво-червона.

Я ніколи тебе не забуду.

Я ніколи не перестану проклинати тих, хто тебе забрав.
( * * * )

И все же я часто залезал на какую-нибудь из окрестных возвышенностей и глазел с высоты на кварталы и бухты. Несомненно, я чувствовал притягательность красоты, хоть, конечно, очень удивился бы, если б мне кто-то сказал, что я любуюсь пейзажем. Я и слова такого не знал.

Теперь-то, когда мои глаза научились распознавать и оценивать красивое, я понимаю, какой это был волшебно прекрасный город.

Анатолий Брусникин «Беллона»

Севастополь, безумовно, є одним із найбільш відомих туристичних місць Криму, і всі його численні пам’ятки популярні і багаторазово обійдені. У цій замітці я спробую розширити уявлення про місто, розповівши про менш знані цікавинки, які мені довелось знайти свого часу на його величезних просторах.

Почну із Балаклави. Про Балаклаву чули усі, а як щодо озера на в’їзді до неї?

( Читати і дивитись далі )

Сюйренська фортеця цікава не тільки сама по собі, як середньовічне укріплення. Як це часто буває в горах, сама дорога до кінцевої точки (у даному випадку – з села Велике Садове) дуже гарна і живописна.

( Читати і дивитись далі )

Захотілось мені написати іще декілька заміток про Крим, а саме про подорожі 2012-14 років, коли я жив і працював у Сімферополі. Це важливо, в першу чергу, для мене самого. Бо, оглядаючись назад, якось неочікувано збагнув, що було то все не вчора, як весь час здавалось, а вже кілька років тому. І деталі та особливості тих подій поступово забуваються, а хочеться їх зберегти. Хоча б і таким чином.

Не знаю, коли я доведу до пуття фото, склею все до купи і опублікую, але ці тексти пишуться в лютому – чи не найгіршому місяці року, коли новорічна розслабуха залишились позаду, до потепління ще далеко, а на дворі все ще холодно, слизько й похмуро. У такі періоди особливо приємно згадувати щось тепле, яскраве і хороше. Навіть таке, що уже ніколи не повториться. Ну, з Богом.

Скалисте знаходиться зовсім недалеко від Сімферополя. Із зупинки ми вирушили спочатку до городища Бакла за межами села. Від самого початку воно виправдовує свою назву.

( Читати і дивитись далі )

Є вчинки, про які можна жалкувати все життя. А є – навпаки, про котрі думаєш – як добре, що колись так зробив.

Як добре, що свого часу відвідав Керч, поки ще була така можливість. Як погано, що лише на один день. Із-за цього так і залишились для мене незвіданими форт Тотлебен, Аршинцево, міські парки та багато чого… Хоча і побачити устиг теж немало.

Почну з Єнікале.

( Керч )

Сьогодні, як і минулого разу, ми знову вирушимо із Сімферополя убік Феодосії. Але до моря так і не доїдемо, адже по цій дорозі можна зустріти також чимало цікавинок. Тому зупинимо свою увагу на двох містах, які на даний момент зовсім маленькі, але свого часу займали провідні становища в історії Криму.( Читати далі )

Навіть якщо ви чимало поїздили по Криму, є велика ймовірність, що ніколи не чули про цю фортецю. Ба, навіть корінні мешканці далеко не всі про неї знають, лише за назвою можуть здогадатися, де вона знаходиться.

А називається ця фортеця Арабатською і стоїть в основі одноіменної стрілки. При чому це саме стрілка отримала назву від фортеці, а не навпаки.

( Читати далі )

Наступне на черзі – Щолкіне. З одного боку, наймолодше місто Криму, в той же час – одне із найбільш депресивних. Ну і не обійти увагою Кримську АЕС, нерозривно з ним пов’язану.
( 20 фото Кримської АЕС і не тільки )