Де мене носило

Прогулянка Глуховом була би неповною без огляду однієї пам’ятки у центрі, яка цікава й сама по собі, і дає змогу поглянути на місто із висоти без використання для цього отих ваших дронів та інших спецзасобів.

( Читати і дивитись далі )

Відоме з літописних часів місто Путивль розкинулося на пагорбах над мальовничою річкою Сейм. Колись неспокійне прикордоння з оборонними фортецями, а зараз провінція Сумської області за 100 кілометрів від Сум і за 26 від кордону з Росією, воно досі зберегло немало пам’яток своєї неординарної та бурхливої в минулому історії.

( Читати і дивитись далі )

Серпнева дводенна поїздка на Сумщину була пам’ятна для мене тим, що це один з маршрутів, який я малював ще в древні доковідні часи. Навіть дивно, що її вдалося втілити саме в такому порядку, як тоді надумав. Хоча конфігурація транспорту змінилася сильно, спочатку на папері, потім по факту зіткнення з реальністю нашого очуменного сервісу, коли безбожно запізнювалося та відмінялося все, що могло. Так, що в якийсь момент хотілося просто все кинути, розвернутися додому і раз та назавжди завершити цей мазохізм.

1. Але зрештою встиг все, через що навіть подобрішав і далі до холодів продовжив мотатися з допомогою наших чудових поїздів та маршруток. А того дня першим по плану стало місто Лебедин на півдні області.

( Читати і дивитись далі )

Якщо довго-довго їхати залізницею по Чернігівщині, можна приїхати в Конотоп:) Що я і зробив одного разу, привідкривши для себе завісу таємничості цього міста. Хоча воно друге за розміром на Сумщині (81 тис. чоловік), та й елементарно маса людей зупинялась на місцевому вокзалі проїздом, а все одно це така собі темна конячка, про яку широким масам відомо небагато. Попутно конячка є одним із неофіційних символів міста, ну ви зрозуміли чому.

1. За чотири проведені тут години Конотоп встиг мені рішуче сподобатися своїм провінційним, застиглим у часі затишком, а також розмаїттям колориту. Розповідь про нього розділю на дві частини.

( Читати і дивитись далі )

А довкола простягались самі ліси, соснові, розлогі й пахучі; здається усе місто оточене ними. Ліси справжні, розтяті заплутаним павутинням ґрунтових доріг, закрученими річковими руслами і копанками ставків. Такі, що ступивши в них, можна по-справжньому заблукати і бродити до нескінченності колами або забрести на якесь геть далеке село чи стару військову частину.

Для мене, дитяти промислового степового міста, там було усе тим більше навдивовижу. Ніколи ні до того, ні після, мені не доводилось опинитись так близько до природи та відчути найсильніше, яке може бути, єднання з нею. Присутній там був і спортивний азарт, бо під ногами не просто земля – там можна назбирати грибів, що того ж дня стануть смачнючою вечерею; а над головами шуміли і пашіли своїм чудовим ароматом віковічні сосни, і навіть звичайне каміння під ногами перетворювалось на чарівні ізумруди.

( Охтирка )