Де мене носило

[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Дводенну вилазку на Чернігівщину я завершував у місті Остер, яке погано в’язалося з рештою її пунктів як логічно, так і в транспортному плані, але річ у тім, що воно взагалі розташоване незручно, і їхати сюди треба або спеціально, або вже ніколи. Без розкачки пішов до головної пам’ятки міста, Юрієвої божниці, що на південній околиці за 1 км від автовокзалу.

( Читати і дивитись далі )

[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктися самому.]

Колись це було велике торгове місто, де вирувало життя, потужна фортеця прикривала з півночі Київ, а князі з’їжджалися сюди на наради, що вирішували долю всієї Русі. Але удари кочівників в 12-13 ст., спочатку половців, потім монголо-татар, вибили Любеч із головних ролей, він занепав і більше не зміг відновитися. У майбутньому йому не дісталося ні Магдебурзького права, ні хоча би статусу райцентру – в СРСР його приписали до Ріпкинського району (чи багато чули про такий взагалі?), з 2020 року приєднаного до Чернігівського.

1. Нині княже місто являє собою тихе смт на 2,1 тис. мешканців на березі Дніпра поруч із білоруським кордоном. Із Чернігова я їхав у Любеч через Славутич, за яким дорога робиться відверто поганою, а місцевість – малолюдною, чому сприяло відселення декількох сіл внаслідок аварії на ЧАЕС. Особливо запам’яталася придорожня Редьківка, що дивиться на трасу майже суцільними рядами покинутих та почорнілих дерев’яних хат. Згідно з Вікі, там мешкає всього сім чоловік, хоча, пам’ятається, виходило й заходило в автобус більше – можливо, використовують садиби як дачі (а в тутешній говірці чути немало із білоруської мови). Останні 10 кілометрів до Любеча сіл немає взагалі, лише нескінченні ліси навкруги.

( Читати і дивитись далі )

Порівняно з багатьма містами Чернігівщини, Бобровиця має дуже вигідне транспортне положення – понад залізницею на півшляху між Ніжином та Києвом, що і спонукало мене сюди заїхати.

1. Заодно поповнив свою колекцію побачених міст «імені бобра», після Бібрки та Бобринця це вже третє. От у Бобруйськ не встиг, і тепер незрозуміло, коли туди можна буде потрапити.

( Читати і дивитись далі )

На подовжені вихідні до Дня Незалежності зробив вилазку на південну Чернігівщину, до того для мене абсолютно незвідану. Від Вінниці то недалеко, але без пересадки у Києві не обійтись. Заради такого діла навіть єдиний раз у цьому році дійшов до небаченого екстриму – проїхав у столичному метро. Нічого, ніби вижив.

1. А вже із закутку біля станції «Чернігівська», що логічно, розбігаються маршрутки у відповідну область, у тому числі в одне з найдавніших та найцікавіших її міст.

( Читати і дивитись далі )

Мине ще 13 років, перш ніж я сюди повернусь. Земля дитинства, хоч я й був тут усього кілька днів; земля найрідніших людей; земля тих, кого я забув у обличчя, а вони чомусь мене пам’ятають. Із уламків дитячої пам’яті я поступово діставатиму річки, луги, котів, корову Лиску, неймовірно великі простори і тишу. І поступово згадаю, де що знаходилось, і побачу, і впевнюсь, що то не привиділось, а було насправді. І вийду на той самий Берег, який запам’ятався найяскравіше.

( Сосниця + Волосківці )