v1snyk | 3:59

Один із рідкісних моментів, коли я можу побути наодинці з собою та власними думками. Найчастіше таке трапляється посеред ночі, глибокої ночі – іноді можу собі дозволити. Ось і того разу так було. Я слухав музику та лазив безцільно інтернетом, аж ось звернув увагу на годинник в кутку екрана. 3:59. Зараз мине хвилина і ця цифра зміниться. Вона так і робить зрештою і стає… 3:00. Це була саме та ніч, коли годинники перевелися на зимовий час.

Насправді я ненавиджу зимовий час за ранню всеосяжну темряву, але момент символічний. Єдиний, коли час ніби розвертається назад, хоча це справді й не так, як би цього не хотілося. Але ж помріяти можна.

Зараз, зважаючи на всі обставини, я часто бачу й чую риторичні побажання людей розвернути його назад. Відкотитися далеко в минуле або навіть зациклити якийсь день. Безумовно, я сам відношуся до таких людей, як би це не було безглуздо. Іноді це дозволяє пожаліти себе і те, чого більше ніколи не буде.

Напевно, більшість хотіла б повернути доковідний 2019 або взагалі 2012. Ну, коли всі чекали кінець світу. Хороший був кінець світу, спокійний. З одного боку, мені б теж хотілося пережити 2019 ще раз, але насправді найпевніше я б обрав кінець 2021.

* * *

Якби подорож назад у часі була можливою, я навіть знаю, де саме хотів би її здійснити. За пару кілометрів від мого дому є одне місце, по суті просто ґрунтовий прохід на задвірках району. Там завжди волого й брудно через навколишні джерела й болота, іноді вдень там можна зустріти незрозумілих мутних особистостей.

Але в холодні сонячні ранки той прохід набуває зовсім іншого вигляду, в напрямку мого дому перетворюючись на свого роду портал, дорогу з темряви до світла. У мене є фото цього місця різних років, хай я й досі не знайшов, як саме найкраще його показати. Але сподіваюся, хоча б частково зможу передати, чого я прагну.

Ось я проходжу крізь нього й вертаюся туди, де нічого цього, що відбувається з нами майже чотири роки, не відбулося, а значить, відбутися не може, бо то надто страшний сон, щоб стати правдою. По той бік немає страху й безнадії. По той бік можна забігти додому та швидко зібратися на поїзд, що везтиме далеко-далеко на схід, аж поки не уткнеться в тупик, ще до якого з вікон купе я знову побачу своє каламутне й лагідне Азовське море, ще не знаючи, що цього разу це точно востаннє.

Я знову говоритиму з містами як із людьми. Я попрошу вибачення у Бердянська, що так і не знайшов можливості приділити йому час, крім кількох хвилин проїздом, бо здавалося, що така можливість нікуди не дінеться. Я вкотре скажу Маріуполю, що до скону відчуватиму особисту вину за те, що його стерли з лиця землі й перетворили на zомбі, ніби в мене була можливість самотужки таке передбачити й зупинити.

* * *

2021 дав мені не так багато подорожей, як попередні роки, але та остання, в грудні, була несхожа ні на яку іншу. Вперше я знав, що вдома мене чекають. Вперше я викинув зі свого життя шмат ненависної зими, обмінявши її на два тижні літа, включаючи власний день народження, який єдиний раз зустрів набагато ближче до пальм, ніж до снігу й морозу.

Наприкінці того дня народження, сидячи на схилі сплячого вулкана й спостерігаючи з нього за виверженням вулкана активного, я попивав міцний гватемальський шмурдяк неясного походження і як ніколи чітко усвідомив, що я дістався вершини власного катарсису, й так добре вже ніколи не буде, далі тільки гірше та гірше.

Зрештою, так і сталося.

Watch on YouTube