Татарів. Вечір прощання
May. 1st, 2025 05:57 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykЗавдяки торішній вилазці у Буковель я мимохідь також побачив Татарів. Це досить велике (1,5 тис. населення) високогірне село між Микуличином і Ворохтою. Тут же знаходиться найближчий до Буковеля залізничний вокзал.
Походження назви має різні версії, але більшість так чи інакше зводиться до татарських набігів. Вікіпедія повідомляє, що село має довжину 25 км, що одразу викликає бажання перевірити. По карті я наміряв 8 з лишком кілометри по долині Прута і ще 4 з гаком відгалуження понад Прутцем Яблуницьким – також немало, але все ж гадки не маю, де автор статті взяв 25.
Також відкрите питання про наголос у назві, колись давно чув, що він ставиться на перший склад, але бомбіла, що підкинув нас сюди, говорив ТатАрів, та і та ж Вікіпедія так само стверджує.
2. Обходити довжелезні сільські вулиці повністю немає сенсу, та й часу на те не було. Тим більше основні цікавинки знаходяться недалеко від центру. Зокрема дерев'яна церква Святого Дмитрія Солунського (1856-1870) у гуцульському стилі, що вражає не стільки віком, як зразковим станом – покритих ґонтом, а не бляхою старовинних церков у Карпатах вціліло одиниці, хоч біжи й подавай у всесвітню спадщину ЮНЕСКО.
3. Поруч двоярусна дзвіниця:
4. Також всередині зберігся живопис 19 ст., але ввечері все було зачинено. Як водиться в цих краях, церква оточена немалим кладовищем.
5. Буквально за ним село закінчується вузеньким природним пляжем на березі Прута. Якщо зі сторони Татарова берег пологий, то протилежна сторона – стрімкі скелі. На тій стороні хат немає, тільки гори та ліси.
6.
7. Понад вулицею Незалежності, головною в селі, трапляються всякі елементи місцевого колориту:
8. Характерний тип даху:
9. Сільська рада виконана у такому ж стилі.
10. За нею починається периферійна та глуха вулиця Бащенка, на яку я пішов у пошуку видів на гори та вокзал, котрий виділяється розмірами та яскравим червоним дахом. На деякі з навколишніх гір є стежки, і по-хорошому, в Татарові варто б зависнути не на пару годин, а хоча б на кілька днів. У кращому майбутньому, яке ніколи не настане.
11. Вокзал – історична пам'ятка (1894) часів бабці Австрії. В останні роки він мав досить страшкуватий вигляд, але зі збільшенням популярності Буковеля Укрзалізниця привела його до ладу (і перейменувала в «Татарів-Буковель»). Правда, при цьому він втратив автентичну хорошу черепицю, замість якої з'явилась сучасна покрівля, що йому відверто не пасує. Також на вокзалі немає камер схову, тому прогулянка селом з пустими руками стала можливою лише завдяки моєму геніальному рішенню відправити більшість речей новою поштою на самого себе додому.
12. Фотографувати його зблизька я не наважився навіть в такому туристичному місці, хоча він і так добре видний з різних точок – що з горішніх вуличок, що від переїзду через трасу.
13. По іншу сторону від автомобільної дороги знаходиться ще одне кладовище, котрому як би обійтись без дерев'яного храму? Це цвинтарна капличка Святого Миколая, сучасна, проте симпатична. Року будівництва я не знайшов, але очевидно після 2014, коли згоріла попередня церква на цьому ж місці.
14.
15. На село стрімко спускався вечір, від чого робилося геть сумно.
Адже то був не просто останній день такої довгоочікуваної й такої короткої відпустки, але з усвідомленням, що наступна може бути геть нескоро. Так і сталося. Не скажу, що мене радує моя здатність передбачати хуйові речі стосовно себе самого з досить точними термінами, але розуміння цього факту у той момент допомогло краще зафіксувати в пам'яті всі деталі того вечора. І правда, відтоді у мене так і не було відпустки саме для відпочинку.
Колись, не пам'ятаю в контексті чого, мені трапилась фраза, що людині треба подорожувати хоча б у одне нове місце щороку. Ще недавно це здавалось би мені безглуздим, адже я відкривав для себе нові місця десятками, якщо не сотнями. У 2024 тільки гора Довга та Татарів так і залишились тими самими єдиними новими місцями, а у 2025, видно, не буде і того. Разом з даром хуйових передбачень, здається, я ще не загубив відчуття моменту, коли треба вчасно зупинитися, але від того чомусь все одно тільки гірше. Я перетворився на того, кого зневажав усе життя.
16. Я дуже довго відтягував момент початку розповіді про цю насправді коротеньку подорож, дуже розтягував час між замітками – зрештою ця остання виходить, коли з того дня пройшло більше як рік. Здається, я так залишав собі хоч щось від тих тихих чудесних днів, а тепер вже нема чого, і вони нарешті тікають, як майже все, що мало для мене значення у довоєнному житті.
17. Хоча Татарів – досить туристичне місце, порівняно з Буковелем він вражав контрастною малолюдністю. Знайти у несезон робоче кафе виявилося невеликим квестом. Фотографував я тут не стільки його, як пишне квітневе цвітіння.
18. Поки чекали вечерю, ще раз спустився до Прута, який протікає буквально за літнім майданчиком кафе. Хай для фото вже було відверто темно.
19.
20. Уже в повній темряві на шляху до вокзалу сфотографував картину на будинку культури. Я мав би помітити її засвітла, але вже що є. Останній кадр подорожі вийшов чорним, як би я потім не намагався відбілити його з допомогою фоторедакторів, та й справа не в самому кадрі взагалі.
Походження назви має різні версії, але більшість так чи інакше зводиться до татарських набігів. Вікіпедія повідомляє, що село має довжину 25 км, що одразу викликає бажання перевірити. По карті я наміряв 8 з лишком кілометри по долині Прута і ще 4 з гаком відгалуження понад Прутцем Яблуницьким – також немало, але все ж гадки не маю, де автор статті взяв 25.
Також відкрите питання про наголос у назві, колись давно чув, що він ставиться на перший склад, але бомбіла, що підкинув нас сюди, говорив ТатАрів, та і та ж Вікіпедія так само стверджує.
2. Обходити довжелезні сільські вулиці повністю немає сенсу, та й часу на те не було. Тим більше основні цікавинки знаходяться недалеко від центру. Зокрема дерев'яна церква Святого Дмитрія Солунського (1856-1870) у гуцульському стилі, що вражає не стільки віком, як зразковим станом – покритих ґонтом, а не бляхою старовинних церков у Карпатах вціліло одиниці, хоч біжи й подавай у всесвітню спадщину ЮНЕСКО.
3. Поруч двоярусна дзвіниця:
4. Також всередині зберігся живопис 19 ст., але ввечері все було зачинено. Як водиться в цих краях, церква оточена немалим кладовищем.
5. Буквально за ним село закінчується вузеньким природним пляжем на березі Прута. Якщо зі сторони Татарова берег пологий, то протилежна сторона – стрімкі скелі. На тій стороні хат немає, тільки гори та ліси.
6.
7. Понад вулицею Незалежності, головною в селі, трапляються всякі елементи місцевого колориту:
8. Характерний тип даху:
9. Сільська рада виконана у такому ж стилі.
10. За нею починається периферійна та глуха вулиця Бащенка, на яку я пішов у пошуку видів на гори та вокзал, котрий виділяється розмірами та яскравим червоним дахом. На деякі з навколишніх гір є стежки, і по-хорошому, в Татарові варто б зависнути не на пару годин, а хоча б на кілька днів. У кращому майбутньому, яке ніколи не настане.
11. Вокзал – історична пам'ятка (1894) часів бабці Австрії. В останні роки він мав досить страшкуватий вигляд, але зі збільшенням популярності Буковеля Укрзалізниця привела його до ладу (і перейменувала в «Татарів-Буковель»). Правда, при цьому він втратив автентичну хорошу черепицю, замість якої з'явилась сучасна покрівля, що йому відверто не пасує. Також на вокзалі немає камер схову, тому прогулянка селом з пустими руками стала можливою лише завдяки моєму геніальному рішенню відправити більшість речей новою поштою на самого себе додому.
12. Фотографувати його зблизька я не наважився навіть в такому туристичному місці, хоча він і так добре видний з різних точок – що з горішніх вуличок, що від переїзду через трасу.
13. По іншу сторону від автомобільної дороги знаходиться ще одне кладовище, котрому як би обійтись без дерев'яного храму? Це цвинтарна капличка Святого Миколая, сучасна, проте симпатична. Року будівництва я не знайшов, але очевидно після 2014, коли згоріла попередня церква на цьому ж місці.
14.
15. На село стрімко спускався вечір, від чого робилося геть сумно.
Адже то був не просто останній день такої довгоочікуваної й такої короткої відпустки, але з усвідомленням, що наступна може бути геть нескоро. Так і сталося. Не скажу, що мене радує моя здатність передбачати хуйові речі стосовно себе самого з досить точними термінами, але розуміння цього факту у той момент допомогло краще зафіксувати в пам'яті всі деталі того вечора. І правда, відтоді у мене так і не було відпустки саме для відпочинку.
Колись, не пам'ятаю в контексті чого, мені трапилась фраза, що людині треба подорожувати хоча б у одне нове місце щороку. Ще недавно це здавалось би мені безглуздим, адже я відкривав для себе нові місця десятками, якщо не сотнями. У 2024 тільки гора Довга та Татарів так і залишились тими самими єдиними новими місцями, а у 2025, видно, не буде і того. Разом з даром хуйових передбачень, здається, я ще не загубив відчуття моменту, коли треба вчасно зупинитися, але від того чомусь все одно тільки гірше. Я перетворився на того, кого зневажав усе життя.
16. Я дуже довго відтягував момент початку розповіді про цю насправді коротеньку подорож, дуже розтягував час між замітками – зрештою ця остання виходить, коли з того дня пройшло більше як рік. Здається, я так залишав собі хоч щось від тих тихих чудесних днів, а тепер вже нема чого, і вони нарешті тікають, як майже все, що мало для мене значення у довоєнному житті.
17. Хоча Татарів – досить туристичне місце, порівняно з Буковелем він вражав контрастною малолюдністю. Знайти у несезон робоче кафе виявилося невеликим квестом. Фотографував я тут не стільки його, як пишне квітневе цвітіння.
18. Поки чекали вечерю, ще раз спустився до Прута, який протікає буквально за літнім майданчиком кафе. Хай для фото вже було відверто темно.
19.
20. Уже в повній темряві на шляху до вокзалу сфотографував картину на будинку культури. Я мав би помітити її засвітла, але вже що є. Останній кадр подорожі вийшов чорним, як би я потім не намагався відбілити його з допомогою фоторедакторів, та й справа не в самому кадрі взагалі.