v1snyk | Повернення до Червоного міста

У неймовірно далекому 2017 році я здійснив єдину (для себе) у своєму роді одноденну подорож, що являла собою велосипедний заїзд по маловідомих місцях на межі Франківщини та Тернопілля, головними серед яких були замки у Чернелиці та Червоногороді. Єдиною такою та поїздка стала через забагато ризиків, на які я тоді просто забив. Починаючи з факту, що мій тодішній велосипед не надто годився для горбистого рельєфу дністровських околиць. Ну і просто будь-яка проблема на шляху, включаючи поломку чи травму, могла коштувати надто дорого, коли я сам так далеко від дому й цивілізації взагалі.

1. Власне, поломка і сталася якраз в урочищі біля Червоногорода, й хоча я сам впорав велосипед, все ж не ризикнув добиратися до замку: пряму дорогу до нього перегородив якийсь дитячий табір, а втрачати час і продиратися крізь хащі стало ризиковано. Того разу я обмежився спогляданням мертвого міста здалеку, але обіцяв собі повернутися й надолужити. Момент повернення настав лиш у червні 2023 року. Цього разу вже можна було приклеїтися до групи й не паритись із приводу того, як добратися до такого загалом важкодоступного місця.

В цілому наші землі знають не так і мало величних в минулому міст, які з часом виродилися в села чи селища, але дійсно небагато таких, що зникли повністю. Золотим часом Червоногорода (або Червоногруда, але не Червонограда) стало далеке 9 століття, коли він був резиденцією руських князів. У 15-18 ст. він являв собою уже повітовий центр, хай і з замком, пізніше перебудованим у палац. Але м'який занепад потроху насувався, і люди покидали містечко, яке з часом поступилося статусом сусіднім Заліщикам.

2. По завершенні Другої Світової тут ще залишалося 15 мешканців, а в 1970 цей населений пункт остаточно зник із карт. Тепер про нього нагадують лише руїни двох найбільш капітальних споруд: замку-палацу і костьолу.

3. І ось я знову стою перед цією самою заклятою долиною, посеред якої видніються залишки мертвого міста та звивисте урочище з дорогою-серпантином у глибині.

4. Замок мав 4 масивні кутові вежі, при перетворенні його у палац залишилось дві. Одна з веж наполовину обвалилася у 2013 році. Між замком і костьолом раніше була маленька сучасна церква, але зараз вона теж покинута й невидима за деревами.

5. У долину ми спускалися пішки, й вона демонструвала нам свої руїни в усіх можливих ракурсах. Шкода, що погода та освітлення були відверто паскудні.

7. У перший приїзд я бачив замок найближче ось так – лише через ультразум фотоапарату.

8. Мальовничі дороги повели нас вниз, у напрямку водоспаду та руїн.

10. Частина каміння під ногами виразно червона (як і матеріал, з якого будувалося місто та внаслідок чого отримало таку назву). Та і загалом вона перекликається з Червоною Руссю – старою назвою Галичини.

11. Як і кілька років тому, пряма дорога перекрита дитячим табором (хз чи він працює зараз, все виглядало цілим, але мертвим). Тому продиратися до руїн треба малопомітною стежкою через кущі. Першим на нашому шляху зʼявляється костьол.

12. Це грандіозна для свого часу споруда (1615 року, із сильною перебудовою в 1716) та складною присвятою Внебовзяття Пресвятої Діви Марії продовжує триматися навіть через багато десятиліть забуття.

13. Подекуди можна розгледіти вцілілі фрагменти розписів та візерунків.

14.

15. На підступах до замку хащі робляться геть непролазними. Щоб дійти до веж впритул, потрібно було взагалі проходити через підвалини ось такої штуки. Не певен, що я знайшов би прохід сам без гіда.

16. І ось нарешті він:

17. Півтори вежі – усе, що лишилося від колишньої магнатської величі:

18.

19. Перекриття давно обвалилися, і зсередини все виглядає суцільними послідовностями порожніх віконниць, які своєю формою нагадали мені готику, хоча палац був у стилі класицизму.

20.

21. Підхід до веж нині досить високо відносно їх підлоги. Певно, туди теж можна якось продертися крізь кущі, але не факт, що варто.

22.

23. Звісно, ми сходили й до водоспаду. Джуринський або Червоногородський водоспад – найвищий рівнинний в Україні (16 метрів). Він очевидно рукотворний. За найбільш правдоподібною версією виник внаслідок того, що в 1672 році під час облоги замку турки змінили річище річки Джурин, що виступала в ролі природного бар'єра. І дійсно, долина навколо Червоногорода є по суті колишнім каньйоном без води.

24. Водоспад я бачив і раніше, але тоді стояла спека, і він був переповнений напівголими людськими тушками. Єдиний плюс гівняної погоди, що супроводжувала нас усі вихідні, – на місці не виявилося нікого, крім нас.

25.

26. Наша група була досить неоднорідною, і наверх усі підіймалися з різною швидкістю. Завдяки цьому я отримав невелику фору в часі, яку використав, аби закрити ще один гештальт та оглянути зблизька руїни мавзолею Понінських, що стоїть над дорогою трохи осторонь кладовища села Нирків. Стежки туди майже заросли і треба пробиратися через бур'ян, забивши на страх щодо кліщів.

27. Каплиця була збудована у 1835 році, тут Гелена Понінська поховала своїх дітей Калліста та Кароліну (які померли малими від неясно якої хвороби, як я зрозумів). У 20 ст. її зруйновано совєтськими вандалами.

28. Зараз цілком неочевидно, що будівля була у класицистичному стилі. Колони, що обрамляли головний фасад, тепер просто валяються у траві. Десь там же мала бути й обезголовлена статуя, але я її не побачив. Якимось чудом врятували барельєф, нині він зберігається у Львівській галереї мистецтв.

29. Всередині – пустка та кущі, вищі за мене.

30. Це був ліхтар чи щось таке:

31. З цієї точки добре видно ще одну давнішу усипальницю (1810) княгині Іоанни Понінської. На місці було незрозуміло, як дійти ще й до неї, та й часу не вистачило б. Та й не факт, що я побачив би там щось більше за такі самі голі стіни, а от здалеку вона виглядає монументально – що на тлі зелених стін каньйону, що з кладовищем на передньому плані.

32.

33. Останній кадр перед від'їздом – замкові кози:

34. Далі хочу показати кілька кадрів із тієї ж подорожі, які не потягнуть на окрему замітку. Якщо їхати в ці краї, як же обійтися без панорами Заліщиків зі сторони Чернівецької області? Хай і похмуру цього разу.

35.

36. Монастир у селі Хрещатик так само мальовничо визирає з-за дерев.

37. Заліщики були одним із перших місць заходу України, куди я вирушив після переселення у Вінницю в далекому 2015 році. Мандрівник із мене тоді був не надто досвідчений, наприклад, я впритул не побачив розкішну синагогу прямо у центрі міста.

38. Велична і покинута:

39. Стріт-арт.

40. Лебідь крупним планом на ставку на околицях.

41. Макове поле. Це вже околиці села Більче-Золоте, також на півдні Тернопілля, але вже ближче до Борщева. А взагалі ми потрапили на пік цвітіння, тому такої краси в той час було повно скрізь.