Де мене носило

Болехів – затишне прикарпатське містечко, яке попри невеликий розмір може похвалитися значною кількістю пам’яток, більшість яких у відносно хорошому стані. Воно зручно розмістилося на трасі Львів – Івано-Франківськ, тому потрапити сюди не проблема.

На місці у мене було достатньо часу і на сам Болехів, і на щось із околиць, з яких і почнемо. Найперше із передмість треба побачити село Гошів, а конкретно Ясну Гору – одне з найбільш шанованих місць для українських греко-католиків.

( Болехів + Гошів )

Калуш – друге за величиною місто Івано-Франківської області, проте за туристичною популярністю точно за межами трійки і навіть десятки. А відоме швидше своїми екологічними проблемами.

І взагалі воно… дивне. Південна частина – типове невелике прикарпатське містечко з численними архітектурними пам’ятками, а північна – радянське й багатоповерхове, що постало паралельно із промисловим бумом у 60-ті роки. І все разом воно якесь хаотичне, сумбурне й розкидане на багато кілометрів.

Але найперше я пішов саме до тієї проблемної екологічної зони – Домбровського кар’єру.

( Читати і дивитись далі )

Було це у далекому 16 столітті, а може й ніколи не було. Польський воєвода Якуб Потоцький рятувався від нападу татар на своєму коні. Той зміг перейти убрід Дністер, але ніяк не хотів стрибати на крутий берег на рятівній стороні. Шляхтич вигукнув «Єзус-Марія!», і після цього кінь стрибнув. У вдячність за чудесний порятунок Потоцький зобов’язався заснувати обабіч річки два міста і назвати їх Маріямпіль та Єзупіль. Правда, із історичними фактами ця легенда ніяк не стикується, але ж гарна.

Між двома вже колишніми містечками усього 6 км, це якщо міряти лінійкою по карті. Але між ними пролягає Дністер, а мостів і близько нема, тому добиратись до них треба різними дорогами. Як неоднакові вони між собою у всьому – і до різних районів відносяться, і різний статус мають (Єзупіль – то аж смт), і різна складність, як добиратись. Та і враження вони залишили по собі кардинально протилежні.

( Єзупіль та Маріямпіль )

Буковель – це, по-перше, найпопулярніший гірськолижний курорт України, а по-друге, ще й найдорожчий. Уже першого факту було б достатньо, аби я ніколи не побував у цьому місці (бо асоціююсь з зимовим спортом приблизно як мальтійські тушканчики із запуском орбітальних станцій). Проте так склалося, що я все ж побував на Буковелі, завдяки роботі (принагідно й роботу можна похвалити, яка дає іноді такі можливості, а чому ні).

Тим більше, діло було у вересні, у «низький» сезон, коли підйомники простоюють, людей мало і т. д. У цей час на курорті усе одно є чим розважитись, як то рибалка, тролей, прокат квадроциклів, велосипедів, словом, за ваші гроші будь-який каприз, а головне, що можна брутально й безплатно на своїх двох сходити в гори. Тому найбільше фоток буде саме із гір, але і Буковелем мимоходом прогуляємось.

( Читати і дивитись далі )

Зазвичай я стараюсь розпланувати свої подорожі, щоб нічого не упустити і не прогадати з часом, але з Галичем усе вийшло спонтанно. Ще з ранку я обламався з Черче (автобус тупо відмінили), а з Рогатином та Бурштином упорався дуже швидко. І прикинув по часу, що Галич цілком осилю, довірившись лише інтуїції, навігатору і знанню, що там є замок.

( Галич )

Рогатин – районний центр на півночі Івано-Франківської області. Традиційно для прикарпатських містечок, він не має особливої туристичної популярності, але традиційно в такі містечка можна їхати ледь не навмання, бо неодмінно знайдеться там і старовинна забудова, і затишок галицької провінції.

( Читати і дивитись далі )

Село Старуню, завдяки її унікальній природній пам’ятці, можна сміливо вносити в списки на кшталт «де має побувати кожен українець». Тутешній грязьовий вулкан – єдиний діючий на материковій частині України (ще є в Керчі, але туди і раніше було незручно добиратись, не те що зараз). Окрім того, мальовнича природа і карпатське передгір’я, що звідусіль оточує село, робить прогулянку ним особливо приємною.

( Читати і дивитись далі )

Другу частину різдвяної подорожі Івано-Франківськом хотілось би присвятити цікавинкам за межами центру.

Для початку зазирнемо в Микитинці, які адміністративно окреме село, а фактично окраїна, яка зрослась з містом. Тут знаходиться одна із франківських автостанцій, ходить міський транспорт. У селі є церква святого Микити (логічно ж) 1924 року.

( Читати і дивитись далі )

Відвідати недосяжні і таємничі цікавинки Галичини (недосяжні, в першу чергу, для людини без власного авто) були досить давньою моєю мрією. З часом та мрія ставала усе більше й більше нав’язливою, настільки, що врешті-решт навіть велосипедом я обзавівся таким, що зручно перевозити у поїзді. І таки здійснив цю подорож.

Отже, середина липня, близько 6-ої ранку, і я з нечисленними іншими пасажирами ступаю на землю Городенки – першої точки і єдиного міста на моєму шляху того дня. У Городенці є дві станції (Місто і Завод), але єдиний поїзд історично стає саме на останній, тобто десь у дупі світу. Завод цукровий, і якщо майже скрізь в Україні це словосполучення асоціюється з покинутою руїною, то тут він діючий, модерний, і напевно, є основним роботодавцем для містечка.

( Городенка - Дубки - Чернелиця - Семаківці )