П’ятничани
Aug. 21st, 2017 07:40 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykПодільське село П’ятничани відоме з 15 ст. Довгий час належало польському графському роду Грохольських, що заклали тут замок-палац. У минулому віці із зрозумілих причин село перестало їм належати, а потім і взагалі увійшло до складу Вінниці.
Попри те, що нинішні П’ятничани знаходяться фактично в пішохідній доступності від центру, вони зберегли сільську атмосферу, і є одним з наймальовничіших куточків міста на березі Південного Бугу із збереженими садибою та парком Грохольських. Окрім того, з двох сторін село оточене великим однойменним лісом із купою мальовничих озер. З них і почнемо.
Численні лісові струмки заповнили улоговини, утворивши кілька озерець. Гуральня – мабуть, найвідоміше з них, принаймні серед рибалок. Видне з об’їзної дороги, що розриває його на дві нерівні частини.
Гуральня сильно розтягнута із заходу на схід. З протилежного її кінця про шумну трасу вже ніщо не нагадує. Тихе, чарівне місце.
Озеро Соцьке лежить іще глибше у лісі. Із цивілізації навколо – лише лісництво на березі. Поки що. А то вже проскакувала інформація про передачу його в оренду комусь там.
Озеро Кожушок уже прилягає до приватного сектору.
Ну а ми вирушаємо до маєтку. Зараз на його колишній території розташовані ендокринний та тубдиспансер. Неочікувано надибав таку красу.
На тлі наших вічно похмурих лікарень – просто шикарно.
Колишній флігель та стайні маєтку тепер займає денний стаціонар та технічні приміщення.
Раніше це все було частиною замку-палацу із явно вираженими оборонними рисами. Башту пофарбували отак, ну нафіга, нафіга?
Сучасна стилізація сусіднього кафе.
Палац маєтку тепер – адміністрація ендокринного диспансеру.
Після всіх потрясінь, що випали на його долю у минулому віці, він виглядає досить скромно. Для порівняння – яким його змалював Наполеон Орда у 19 ст.
Задній фасад сумний. Якби я не бачив до відвідин картинок в Інтернеті, сходу і не відрізнив би, де палац, а де господарські споруди.
У парку колись були оранжерея, звіринець. Зараз це просто дуже тихе і чисте місце.
Вранці робочого дня людей у парку майже не було, але, щось мені підказує, їх тут завжди небагато. Хіба що хмарочоси на горизонті нагадують, що ми не в селі, а в обласному центрі.
Парковий ставок потроху заростає, але все ще бореться за своє існування.
Пару слів про сучасність родини, по якій нам залишилось це все. Тадеуш, останній власник маєтку, був убитий більшовиками у 1920 році, проте його дружина Софія з 4 дітьми змогла перебратись до Польщі. Найменший їх син, Анджей, – останній з роду, народжений на Поділлі, прожив насичене життя довжиною майже 102 роки і помер у вересні 2015. Незадовго до того одну з прилеглих до П’ятничан вулиць вирішено було перейменувати на честь Грохольських.
Племінник (внучатий?) Анджея, Генрік, активно цікавиться історією своїх предків, в останні роки кілька разів навідувався на Вінниччину з родиною. У зв’язку з чутками про оті всякі реституції, не всі це сприйняли позитивно.
Довкола парку будуються сучасні замки. Хоча навряд вони будуть приваблювати туристів через пару сотень років.
П’ятничанський кошак був щиро і непідробно обурений, що я порушив його ранковий туалет безтактовним фотографуванням:)
Вид на окраїну селища (язик не повертається назвати його мікрорайоном).
Тут між хатками є ще одне озеро – Лісничка.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці зведений у 1913-14 роках за підтримки Грохольських. До того тут була дерев’яна церква.
Ця красива і вишукана споруда має неабияку вагу для православних вінничан. Коли у радянські часи закрили собор у центрі, вона на довгі роки залишилась єдиною діючою церквою у тодішніх межах Вінниці.
Недалеко від церкви понад руслом струмка П’ятничанка можна вийти на берег Бугу. На жаль, тут досить засрано – і сам берег, і струмок.
На тій стороні річки мрійливо дрімає Замостя.
Місцевий стріт-арт.
Види на осінні П’ятничани зі сторони Замостя.
Попри те, що нинішні П’ятничани знаходяться фактично в пішохідній доступності від центру, вони зберегли сільську атмосферу, і є одним з наймальовничіших куточків міста на березі Південного Бугу із збереженими садибою та парком Грохольських. Окрім того, з двох сторін село оточене великим однойменним лісом із купою мальовничих озер. З них і почнемо.
Численні лісові струмки заповнили улоговини, утворивши кілька озерець. Гуральня – мабуть, найвідоміше з них, принаймні серед рибалок. Видне з об’їзної дороги, що розриває його на дві нерівні частини.
Гуральня сильно розтягнута із заходу на схід. З протилежного її кінця про шумну трасу вже ніщо не нагадує. Тихе, чарівне місце.
Озеро Соцьке лежить іще глибше у лісі. Із цивілізації навколо – лише лісництво на березі. Поки що. А то вже проскакувала інформація про передачу його в оренду комусь там.
Озеро Кожушок уже прилягає до приватного сектору.
Ну а ми вирушаємо до маєтку. Зараз на його колишній території розташовані ендокринний та тубдиспансер. Неочікувано надибав таку красу.
На тлі наших вічно похмурих лікарень – просто шикарно.
Колишній флігель та стайні маєтку тепер займає денний стаціонар та технічні приміщення.
Раніше це все було частиною замку-палацу із явно вираженими оборонними рисами. Башту пофарбували отак, ну нафіга, нафіга?
Сучасна стилізація сусіднього кафе.
Палац маєтку тепер – адміністрація ендокринного диспансеру.
Після всіх потрясінь, що випали на його долю у минулому віці, він виглядає досить скромно. Для порівняння – яким його змалював Наполеон Орда у 19 ст.
Задній фасад сумний. Якби я не бачив до відвідин картинок в Інтернеті, сходу і не відрізнив би, де палац, а де господарські споруди.
У парку колись були оранжерея, звіринець. Зараз це просто дуже тихе і чисте місце.
Вранці робочого дня людей у парку майже не було, але, щось мені підказує, їх тут завжди небагато. Хіба що хмарочоси на горизонті нагадують, що ми не в селі, а в обласному центрі.
Парковий ставок потроху заростає, але все ще бореться за своє існування.
Пару слів про сучасність родини, по якій нам залишилось це все. Тадеуш, останній власник маєтку, був убитий більшовиками у 1920 році, проте його дружина Софія з 4 дітьми змогла перебратись до Польщі. Найменший їх син, Анджей, – останній з роду, народжений на Поділлі, прожив насичене життя довжиною майже 102 роки і помер у вересні 2015. Незадовго до того одну з прилеглих до П’ятничан вулиць вирішено було перейменувати на честь Грохольських.
Племінник (внучатий?) Анджея, Генрік, активно цікавиться історією своїх предків, в останні роки кілька разів навідувався на Вінниччину з родиною. У зв’язку з чутками про оті всякі реституції, не всі це сприйняли позитивно.
Довкола парку будуються сучасні замки. Хоча навряд вони будуть приваблювати туристів через пару сотень років.
П’ятничанський кошак був щиро і непідробно обурений, що я порушив його ранковий туалет безтактовним фотографуванням:)
Вид на окраїну селища (язик не повертається назвати його мікрорайоном).
Тут між хатками є ще одне озеро – Лісничка.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці зведений у 1913-14 роках за підтримки Грохольських. До того тут була дерев’яна церква.
Ця красива і вишукана споруда має неабияку вагу для православних вінничан. Коли у радянські часи закрили собор у центрі, вона на довгі роки залишилась єдиною діючою церквою у тодішніх межах Вінниці.
Недалеко від церкви понад руслом струмка П’ятничанка можна вийти на берег Бугу. На жаль, тут досить засрано – і сам берег, і струмок.
На тій стороні річки мрійливо дрімає Замостя.
Місцевий стріт-арт.
Види на осінні П’ятничани зі сторони Замостя.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2017-08-21 05:11 pm (UTC)А местонахождение зверинца Вам откуда известно?
no subject
Date: 2017-08-21 05:47 pm (UTC)Про звіринець пишуть на вікі. Я допустив неточність, впихнувши його в парк, коли він був у лісі поруч.
no subject
Date: 2017-08-21 07:06 pm (UTC)no subject
Date: 2017-08-22 08:02 am (UTC)no subject
Date: 2017-08-24 09:44 am (UTC)no subject
Date: 2017-08-25 08:23 am (UTC)no subject
Date: 2017-08-25 05:31 pm (UTC)