![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykОдним із найцікавіших місць Перу вважаються різнокольорові «райдужні» гори Вінікунка, сховані високо в Андах та відомі масовим туристам всього лиш якихось десять років. Безумовно, я хотів би їх побачити при нагоді, як і всю цю країну в цілому, та на заваді цьому стоїть той факт, що нас усіх вже який рік намагається вбити йобаний болотний скот. Тому поки обмежимось простішими райдужними горами, які можна відвідати хоч зараз, бо знаходяться вони у моєму рідному Кривому Розі.
2. Стартую традиційно в напрямку зони обвалення шахт Тернівської там ім. Колачевського.
По праву руку над стежкою тягнеться узвишшя, яке є ні що інше, як колишній залізничний насип, от тільки залізниці на ньому давно немає. Колись вона перетинала балку Північну Червону, тому тут було збудовано міст, точніше, навіть два мости, яких немає також. Перший звели в 1896-98 рр. як частину Саксаганської гілки Катерининської залізниці, другий паралельний – у 1935 році.
3. Обидва були демонтовані в 1956, коли зростаюча зона обвалення з'їла цю гілку. Від старого мосту залишились тільки підпори (вони на передньому плані), від заднього – підпори та гігантські «бики» в глибині балки.
4.
5. В народі місце зветься «Красний міст» і є одним з неформальних символів Кривого Рогу, відомих далеко не всім. Нині «бики» використовуються для тренувань скелелазів.
6. Балка має статус регіонального заказника, що виражається переважно в рідкісних рослинах та комахах, які тут живуть. Але й побачити чаплю в індустріальному місті – не таке вже й звичне явище.
7. Ну а мій шлях тягнеться далі понад балкою в напрямку її верхів'я. Міст залишається позаду.
8.
9. А попереду видніються гори, хай і техногенного походження, зате яких масштабів:
10. Навіть така багата на залізо руда, як у Кривому Розі, містить чимало «пустої» породи, котру після видобутку просто скидають у купи. Вони стають настільки величезні, що для степового міста цілком можуть зійти за гори. Саме ця гора – відвал кар'єру Північного ГЗК. Мені важко сказати, яка її висота, а от діаметр можна поміряти по картах, і він не менше трьох кілометрів. Верх відвалу відносно плаский, по ньому навіть прокладено залізницю.
11. По краю якраз чухикав вантажний потяг, підтверджуючи, що залізниця цілком функціональна, отже, відвал ростиме і далі.
12. Природне і техногенне тут взагалі дуже тісно переплелося. Руда яма на передньому плані – маленький відпрацьований кар'єр, певно, ще дореволюційних часів.
13. Ну а власне за чим я їхав – воно ось:
14. Пуста порода має досить різноманітну палітру кольорів, яка робить ці відвали неочікувано різнобарвними. Хочете золота – та будь ласка:
15. Звісно, я бачив це все і раніше, але завжди здалеку. Цієї весни нарешті привіз фотоапарат з ультразумом, щоб зафіксувати все як годиться.
16. Весь той час я продовжував рухатись понад балкою. Червонокнижна ковила – один з її мешканців, і це той варіант, коли відео було б доречніше за фотографії – на вітру вона колишеться просто заворожуюче. Наче море, але в степу.
17.
18. Стежок на дно балки тут немає, але її схил доволі пологий, щоб спуститися й так, покинувши велосипед під якимось кущем. Внизу протікає безіменний потічок.
19. Переважно мене чомусь заносить у ці краї в другій половині літа чи восени, коли і струмок пересихає, і трава вигорає нахрен під нелагідним криворізьким сонцем. Тому ці весняні фото, коли все зелене й квітуче, для мене тим більше цінні.
20.
21. Звідси менш ніж два кілометри по прямій до страшного кладовища зниклого села Пужмерки, про яке я вже розказував колись, але наскільки тут все інакше. Ця долина – це анти-Пужмерки, царство живої природи на противагу царству мертвих, що ніколи не знайдуть спокою, моє особисте місце сили, у яке я вертатимусь завжди із задоволенням, як тільки матиму нагоду.
22. Втім, пора назад, нагору.
23. Проте з ще кількома кадрами райдужних гір на пам'ять. Все ж я їхав того разу найперше заради них.
24.
25.
26. Зробив також загальний план уже з вуличок селища Романівка, що починається далі. Тут можна краще уявити масштаби відвалів. Роторний екскаватор, поїзд із понад 10 вагонів – то немалі речі, але на вершині вони просто губляться.
27. Романівка поступово вмирає, її поглинає зона обвалення. Якихось 25 років назад це була вулиця Героїв Бреста, а нині й сліду від подвір'їв не стало. До минулого року нею ходила маршрутка №5, але дорога почала тріскатися та осипатися, і її загородили найбільш звичним для цієї місцевості способом – купою пустої породи.
28. Я ж поїхав назад до бабусі ще більш зруйнованою дорогою, яку покинули раніше, у 2010. Частина землі мого дитинства залишилась у цьому проваллі ліворуч від неї, глибоко внизу.
29. Звідси теж видно різнокольорові відвали, тут ми з ними і попрощаємося. До речі, щодо справжніх райдужних гір, кажуть, вони не настільки вражаючі як то виглядає на фото – фотошоп робить свою справу. Куди цікавіший шлях до них через високогір'я Анд, але більшість людей тупо сунуть у кінцеву точку, навіть не помічаючи того, яка краса навколо них просто зараз.
Іншим разом я потрапив у Кривий Ріг у сезон цвітіння соняшників. Побачив файне поле за вулицею Колачевського і погнав туди під вечір на велосипеді.
30. Поле виявилося майже з усіх сторін прикрите кущами. Зрештою я знайшов один вузенький прохід, але якраз проти сонця.
31. Хоча в поєднанні з шахтними копрами та іншою промкою воно виглядало як мінімум неординарно.
32. Як і самі соняхи. Ніби й банальна сільськогосподарська культура, та наскільки гарна. Навіть якщо виріс від сили на пів метра:
Раз не склалося із загальними планами, я почав шукати бджіл для макро-фотографій. Побачив одну з них просто на найближчій квітці. Наблизився обережно, але вона не рухалась взагалі. Так, вона виявилась мертвою.
33. Я поворухнув соняшник і побачив причину. З іншого боку вибіг павук, готовий захищати свою законну здобич. Гугл каже, що це Latrodectus pallidus – вид, що підстерігає своїх жертв, маскуючись у квітах.
Хоча у цій війні я однозначно на стороні бджіл, я не став чіпати павука. Він не винен, що природа зробила його таким, і вбиває суто керуючись інстинктом, а не зі зла. На відміну від людей.
34. Тим більше навколо літало достатньо живих бджіл, настільки заклопотаних, що фотографувати їх можна було як завгодно.
35.
36.
37. Ось одна з них навіть показує вам язик:)
38. Окрім них, там також ласувала нектаром ксилокопа або бджола-тесляр – комаха корисна, проте з виду страшнувата й куди більш обережна. Тому вийшло тільки одне її фото.
39. Сонечко за компанію:
40. І на цьому все. Сусіднє поле було засіяне якоюсь злаковою культурою, яку на той момент уже прибрали, проте кольори нашого прапора воно чудово зберегло навіть у такому вигляді.
2. Стартую традиційно в напрямку зони обвалення шахт Тернівської там ім. Колачевського.
По праву руку над стежкою тягнеться узвишшя, яке є ні що інше, як колишній залізничний насип, от тільки залізниці на ньому давно немає. Колись вона перетинала балку Північну Червону, тому тут було збудовано міст, точніше, навіть два мости, яких немає також. Перший звели в 1896-98 рр. як частину Саксаганської гілки Катерининської залізниці, другий паралельний – у 1935 році.
3. Обидва були демонтовані в 1956, коли зростаюча зона обвалення з'їла цю гілку. Від старого мосту залишились тільки підпори (вони на передньому плані), від заднього – підпори та гігантські «бики» в глибині балки.
4.
5. В народі місце зветься «Красний міст» і є одним з неформальних символів Кривого Рогу, відомих далеко не всім. Нині «бики» використовуються для тренувань скелелазів.
6. Балка має статус регіонального заказника, що виражається переважно в рідкісних рослинах та комахах, які тут живуть. Але й побачити чаплю в індустріальному місті – не таке вже й звичне явище.
7. Ну а мій шлях тягнеться далі понад балкою в напрямку її верхів'я. Міст залишається позаду.
8.
9. А попереду видніються гори, хай і техногенного походження, зате яких масштабів:
10. Навіть така багата на залізо руда, як у Кривому Розі, містить чимало «пустої» породи, котру після видобутку просто скидають у купи. Вони стають настільки величезні, що для степового міста цілком можуть зійти за гори. Саме ця гора – відвал кар'єру Північного ГЗК. Мені важко сказати, яка її висота, а от діаметр можна поміряти по картах, і він не менше трьох кілометрів. Верх відвалу відносно плаский, по ньому навіть прокладено залізницю.
11. По краю якраз чухикав вантажний потяг, підтверджуючи, що залізниця цілком функціональна, отже, відвал ростиме і далі.
12. Природне і техногенне тут взагалі дуже тісно переплелося. Руда яма на передньому плані – маленький відпрацьований кар'єр, певно, ще дореволюційних часів.
13. Ну а власне за чим я їхав – воно ось:
14. Пуста порода має досить різноманітну палітру кольорів, яка робить ці відвали неочікувано різнобарвними. Хочете золота – та будь ласка:
15. Звісно, я бачив це все і раніше, але завжди здалеку. Цієї весни нарешті привіз фотоапарат з ультразумом, щоб зафіксувати все як годиться.
16. Весь той час я продовжував рухатись понад балкою. Червонокнижна ковила – один з її мешканців, і це той варіант, коли відео було б доречніше за фотографії – на вітру вона колишеться просто заворожуюче. Наче море, але в степу.
17.
18. Стежок на дно балки тут немає, але її схил доволі пологий, щоб спуститися й так, покинувши велосипед під якимось кущем. Внизу протікає безіменний потічок.
19. Переважно мене чомусь заносить у ці краї в другій половині літа чи восени, коли і струмок пересихає, і трава вигорає нахрен під нелагідним криворізьким сонцем. Тому ці весняні фото, коли все зелене й квітуче, для мене тим більше цінні.
20.
21. Звідси менш ніж два кілометри по прямій до страшного кладовища зниклого села Пужмерки, про яке я вже розказував колись, але наскільки тут все інакше. Ця долина – це анти-Пужмерки, царство живої природи на противагу царству мертвих, що ніколи не знайдуть спокою, моє особисте місце сили, у яке я вертатимусь завжди із задоволенням, як тільки матиму нагоду.
22. Втім, пора назад, нагору.
23. Проте з ще кількома кадрами райдужних гір на пам'ять. Все ж я їхав того разу найперше заради них.
24.
25.
26. Зробив також загальний план уже з вуличок селища Романівка, що починається далі. Тут можна краще уявити масштаби відвалів. Роторний екскаватор, поїзд із понад 10 вагонів – то немалі речі, але на вершині вони просто губляться.
27. Романівка поступово вмирає, її поглинає зона обвалення. Якихось 25 років назад це була вулиця Героїв Бреста, а нині й сліду від подвір'їв не стало. До минулого року нею ходила маршрутка №5, але дорога почала тріскатися та осипатися, і її загородили найбільш звичним для цієї місцевості способом – купою пустої породи.
28. Я ж поїхав назад до бабусі ще більш зруйнованою дорогою, яку покинули раніше, у 2010. Частина землі мого дитинства залишилась у цьому проваллі ліворуч від неї, глибоко внизу.
29. Звідси теж видно різнокольорові відвали, тут ми з ними і попрощаємося. До речі, щодо справжніх райдужних гір, кажуть, вони не настільки вражаючі як то виглядає на фото – фотошоп робить свою справу. Куди цікавіший шлях до них через високогір'я Анд, але більшість людей тупо сунуть у кінцеву точку, навіть не помічаючи того, яка краса навколо них просто зараз.
Іншим разом я потрапив у Кривий Ріг у сезон цвітіння соняшників. Побачив файне поле за вулицею Колачевського і погнав туди під вечір на велосипеді.
30. Поле виявилося майже з усіх сторін прикрите кущами. Зрештою я знайшов один вузенький прохід, але якраз проти сонця.
31. Хоча в поєднанні з шахтними копрами та іншою промкою воно виглядало як мінімум неординарно.
32. Як і самі соняхи. Ніби й банальна сільськогосподарська культура, та наскільки гарна. Навіть якщо виріс від сили на пів метра:
Раз не склалося із загальними планами, я почав шукати бджіл для макро-фотографій. Побачив одну з них просто на найближчій квітці. Наблизився обережно, але вона не рухалась взагалі. Так, вона виявилась мертвою.
33. Я поворухнув соняшник і побачив причину. З іншого боку вибіг павук, готовий захищати свою законну здобич. Гугл каже, що це Latrodectus pallidus – вид, що підстерігає своїх жертв, маскуючись у квітах.
Хоча у цій війні я однозначно на стороні бджіл, я не став чіпати павука. Він не винен, що природа зробила його таким, і вбиває суто керуючись інстинктом, а не зі зла. На відміну від людей.
34. Тим більше навколо літало достатньо живих бджіл, настільки заклопотаних, що фотографувати їх можна було як завгодно.
35.
36.
37. Ось одна з них навіть показує вам язик:)
38. Окрім них, там також ласувала нектаром ксилокопа або бджола-тесляр – комаха корисна, проте з виду страшнувата й куди більш обережна. Тому вийшло тільки одне її фото.
39. Сонечко за компанію:
40. І на цьому все. Сусіднє поле було засіяне якоюсь злаковою культурою, яку на той момент уже прибрали, проте кольори нашого прапора воно чудово зберегло навіть у такому вигляді.