Пішки Гайворонським районом. День перший
Oct. 25th, 2018 07:39 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Ще з минулого року у мене з’явилось нав’язливе та цілком конкретне бажання навідатись у місто Гайворон з ціллю покататись тамтешньою вузькоколійкою. На саме місто я планував виділити години дві. Поверхневий огляд інфи про Гайворон показав, що двох годин може бути замало. Далі виявилось, що можна і за місто прогулятись. І не тільки прогулятись, а й проїхати. І не тільки в одному напрямку.
Словом, апетит прийшов уже в процесі, сама поїздка зайняла повні два дня, і то виявились чи не найяскравіші вихідні усього 2018 року. І вузькоколійку я теж осідлав, але про це згодом.
А почну у хронологічному порядку, з найбільш віддаленої від райцентру точки, містечка Завалля. У таку далечінь від Вінниці можна добратись усього з однією пересадкою, якщо орієнтуватись на автобус Бершадь – Саврань.

Пересічні громадяни про Завалля навряд чули, а між тим, не таке воно й просте це смт – тут знаходиться друге за величиною родовище графіту у світі. Це той самий графіт, який присутній у звичайних буденних олівцях, але окрім того де тільки не використовується, зокрема в електроніці і навіть у ядерних боєголовках.

Розробка графіту побіля Завалля може охарактеризуватись одним коротким словом – ДІРА. Скільки я не бачив у житті затоплених кар’єрів, цей настільки масштабний, що важко передати. Особливо вражаюче це виглядає, коли дивитись на супутниковий знімок – площа кар’єру разом з відвалом співрозмірна із самим містечком поруч.
А воно ще й доволі миле: лазурна водичка, обросло все зеленню:

Хоч і в суботу, у кар’єрі кипіла робота.

Не впевнений, правда, що це саме графітову руду колупають. Швидше глину чи ґрунт.


Ну і як наслідок… привіт, ерозія!

Але ж до чого ефектне це поєднання промислового розмаху і природи, яка тут же відвойовує своє. Кар’єр, до речі, можна вільно дивитись просто з траси на Саврань (бо при близькому контакті мені там навряд чи б зраділи).

У протилежну сторону видно Південний Буг, який тут відносно недалеко.

Логічно, що поруч з кар’єром розташувався і графітовий комбінат. Серед його будівель, які видні ззовні, є кілька цікавих.

Деякі з граніту, «замкового» виду.



Основу житлового фонду Завалля складає цілком міського формату 5-поверхова забудова. Ця частина селища нічим не запам’яталась, хіба масовим цвітінням маків.

Тому переміщуюсь у наступну точку – Салькове, до якого майже 5 км. Пару останніх, правда, пощастило догнатись попуткою. Так заодно я вперше в житті покатався на «Запоріжці» (і дуже переживав, що після моєї висадки це чудо не заведеться, і як тоді дивитись у вічі літній парі, що мене підвезла?)
Салькове – друге смт району, зовсім не схоже на Завалля, а куди більш сільського одноповерхового виду. Сільрада така скромна:

Селище лежить уже безпосередньо на березі Бугу, отже, нам туди. Спуск до річки іде повз цукровий завод, точніше, те що від нього лишилося.


Ну і нарешті Буг, про який конкретно у межах Салькового інформації дуже мало. Але ж який він тут може бути? Як завжди чарівний!

Тільки дах насосної станції дещо псує незаймані пейзажі.


Протилежний берег розтинають балки:

Кози дуже дикі.


Ідемо проти течії і паралельно селищу. Далі на річці є острівець, до якого приладнали греблю та сучасний млин (але пишуть, недіючий).



Весь цей перехід – суцільна насолода для очей і душі:




Нарешті стежка, яка тягнулася по високому схилу, спускається аж до берега:

Щоб звідти здійснити ще один ривок угору, уже подалі від води у центр селища.

А там, до всього іншого, є ще й дерев’яна церква.

Загалом типова синодальна споруда 1896 року. Верху їй очевидно не вистачає, але така доля, знесли в СРСР. Тим не менш, усе одно гарненька:


До наступного села, Хащуватого, уже не став ловити машин, а просто швиденько пройшов пішки. На в’їзді зустрічає танк, у якого явно не вистачає складових частин:

У Хащувате я йшов заради середньовічної замкової вежі:

Ніфіга. Насправді вежа водонапірна, їй років сто. Виникла десь одночасно із іншими будівлями лікарні, на території якої і знаходиться. Тоді Хащувате ще було містечком, згодом райцентром… Але ж яка шикарна неоготика, а це просто господарська споруда!

Зараз лікарня ще діє, але частина її будівель простоює пустками.

Програму мінімум я виконав, але поки купував воду, автобус на Гайворон утік, а до наступного було нескоро. Тому можна сміливо зайнятись програмою максимум.
На крайній північній околиці села знаходиться залізнична станція Хащувате, якраз на тій вузькоколійці, куди я збирався. Тільки на цьому відрізку (Голованівськ – Гайворон) поїзд ходить лише двічі на тиждень і в той день його не було.
Вокзал із силікатної цегли нічим не примітний, хіба рясними вишнями коло себе:

На станції використовуються і вузькі, і широкі колі. Перші обслуговують лише пасажирські перевезення, другі – вантажні (місцевий елеватор). При чому до платформи вокзалу прилягає якраз широка колія, а до вузької, схоже, треба форсувати рейки та шпали. Різниця у розмірах очевидна:

Ширина вузької колії – усього 750 мм, просто дитяча якась. Це вдвічі менше, ніж у стандартної (1524 мм), та навіть у вузькоколійних трамваїв цілий метр!

На протилежній, південній стороні села, віднедавна з’явився меморіал, присвяченій Хащуватській трагедії – масовій страті 16 лютого 1942 року, коли нацисти і поліцаї за день знищили близько тисячі євреїв, у тому числі 400 дітей. До комплексу можна потрапити через таку браму.

Половину комплексу займає єврейське кладовище зі своєрідними надгробками та склепами:



Дальня від входу частина – власне меморіал, розмашистий, проте аскетичний. У пресі його називали найбільшим у Європі. Тихе, зловісне місце, із тих, про які не можна забувати.

Звідти уже пішов чекати автобуса, але не дочекався: перехопило таксі, якому було по дорозі, за неймовірну для 2018 року ціну в аж 10 гривень. Далі буде.
Словом, апетит прийшов уже в процесі, сама поїздка зайняла повні два дня, і то виявились чи не найяскравіші вихідні усього 2018 року. І вузькоколійку я теж осідлав, але про це згодом.
А почну у хронологічному порядку, з найбільш віддаленої від райцентру точки, містечка Завалля. У таку далечінь від Вінниці можна добратись усього з однією пересадкою, якщо орієнтуватись на автобус Бершадь – Саврань.
Пересічні громадяни про Завалля навряд чули, а між тим, не таке воно й просте це смт – тут знаходиться друге за величиною родовище графіту у світі. Це той самий графіт, який присутній у звичайних буденних олівцях, але окрім того де тільки не використовується, зокрема в електроніці і навіть у ядерних боєголовках.
Розробка графіту побіля Завалля може охарактеризуватись одним коротким словом – ДІРА. Скільки я не бачив у житті затоплених кар’єрів, цей настільки масштабний, що важко передати. Особливо вражаюче це виглядає, коли дивитись на супутниковий знімок – площа кар’єру разом з відвалом співрозмірна із самим містечком поруч.
А воно ще й доволі миле: лазурна водичка, обросло все зеленню:
Хоч і в суботу, у кар’єрі кипіла робота.
Не впевнений, правда, що це саме графітову руду колупають. Швидше глину чи ґрунт.
Ну і як наслідок… привіт, ерозія!
Але ж до чого ефектне це поєднання промислового розмаху і природи, яка тут же відвойовує своє. Кар’єр, до речі, можна вільно дивитись просто з траси на Саврань (бо при близькому контакті мені там навряд чи б зраділи).
У протилежну сторону видно Південний Буг, який тут відносно недалеко.
Логічно, що поруч з кар’єром розташувався і графітовий комбінат. Серед його будівель, які видні ззовні, є кілька цікавих.
Деякі з граніту, «замкового» виду.
Основу житлового фонду Завалля складає цілком міського формату 5-поверхова забудова. Ця частина селища нічим не запам’яталась, хіба масовим цвітінням маків.
Тому переміщуюсь у наступну точку – Салькове, до якого майже 5 км. Пару останніх, правда, пощастило догнатись попуткою. Так заодно я вперше в житті покатався на «Запоріжці» (і дуже переживав, що після моєї висадки це чудо не заведеться, і як тоді дивитись у вічі літній парі, що мене підвезла?)
Салькове – друге смт району, зовсім не схоже на Завалля, а куди більш сільського одноповерхового виду. Сільрада така скромна:
Селище лежить уже безпосередньо на березі Бугу, отже, нам туди. Спуск до річки іде повз цукровий завод, точніше, те що від нього лишилося.
Ну і нарешті Буг, про який конкретно у межах Салькового інформації дуже мало. Але ж який він тут може бути? Як завжди чарівний!
Тільки дах насосної станції дещо псує незаймані пейзажі.
Протилежний берег розтинають балки:
Кози дуже дикі.
Ідемо проти течії і паралельно селищу. Далі на річці є острівець, до якого приладнали греблю та сучасний млин (але пишуть, недіючий).
Весь цей перехід – суцільна насолода для очей і душі:
Нарешті стежка, яка тягнулася по високому схилу, спускається аж до берега:
Щоб звідти здійснити ще один ривок угору, уже подалі від води у центр селища.
А там, до всього іншого, є ще й дерев’яна церква.
Загалом типова синодальна споруда 1896 року. Верху їй очевидно не вистачає, але така доля, знесли в СРСР. Тим не менш, усе одно гарненька:
До наступного села, Хащуватого, уже не став ловити машин, а просто швиденько пройшов пішки. На в’їзді зустрічає танк, у якого явно не вистачає складових частин:
У Хащувате я йшов заради середньовічної замкової вежі:
Ніфіга. Насправді вежа водонапірна, їй років сто. Виникла десь одночасно із іншими будівлями лікарні, на території якої і знаходиться. Тоді Хащувате ще було містечком, згодом райцентром… Але ж яка шикарна неоготика, а це просто господарська споруда!
Зараз лікарня ще діє, але частина її будівель простоює пустками.
Програму мінімум я виконав, але поки купував воду, автобус на Гайворон утік, а до наступного було нескоро. Тому можна сміливо зайнятись програмою максимум.
На крайній північній околиці села знаходиться залізнична станція Хащувате, якраз на тій вузькоколійці, куди я збирався. Тільки на цьому відрізку (Голованівськ – Гайворон) поїзд ходить лише двічі на тиждень і в той день його не було.
Вокзал із силікатної цегли нічим не примітний, хіба рясними вишнями коло себе:
На станції використовуються і вузькі, і широкі колі. Перші обслуговують лише пасажирські перевезення, другі – вантажні (місцевий елеватор). При чому до платформи вокзалу прилягає якраз широка колія, а до вузької, схоже, треба форсувати рейки та шпали. Різниця у розмірах очевидна:
Ширина вузької колії – усього 750 мм, просто дитяча якась. Це вдвічі менше, ніж у стандартної (1524 мм), та навіть у вузькоколійних трамваїв цілий метр!
На протилежній, південній стороні села, віднедавна з’явився меморіал, присвяченій Хащуватській трагедії – масовій страті 16 лютого 1942 року, коли нацисти і поліцаї за день знищили близько тисячі євреїв, у тому числі 400 дітей. До комплексу можна потрапити через таку браму.
Половину комплексу займає єврейське кладовище зі своєрідними надгробками та склепами:
Дальня від входу частина – власне меморіал, розмашистий, проте аскетичний. У пресі його називали найбільшим у Європі. Тихе, зловісне місце, із тих, про які не можна забувати.
Звідти уже пішов чекати автобуса, але не дочекався: перехопило таксі, якому було по дорозі, за неймовірну для 2018 року ціну в аж 10 гривень. Далі буде.
no subject
Date: 2018-10-26 08:14 am (UTC)no subject
Date: 2018-10-26 03:41 pm (UTC)мені самому сподобалося)
no subject
Date: 2018-10-26 08:48 am (UTC)І на останок, якби цей район був у Польщі то і коти в них ходили б з золотими зубами, а так депресивний район.
P.S. покатався на "Запорожці"
no subject
Date: 2018-10-26 03:43 pm (UTC)no subject
Date: 2018-10-29 10:21 am (UTC)В Беларуси, увы, пассажирских узкоколеек не осталось (последняя закрылась где-то в 60е, что ли), вот грузовых хватает, на торфопредприятиях (одна из них до этого года была километрах в 5 от моего дома, но сначала разворовали, а потом разобрали)
no subject
Date: 2018-10-29 10:33 am (UTC)no subject
Date: 2018-10-29 11:03 am (UTC)no subject
Date: 2018-10-29 12:38 pm (UTC)no subject
Date: 2018-10-29 01:11 pm (UTC)