![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykЛьвів туристичний – це українське всьо номер один. Певно, найпопулярніше місто, усі принади якого давно розписані й розібрані під мікроскопом. Писати будь-що про Львів фактично означає банальність, нічим нікого тут уже не здивуєш. Але я все ж спробую.
Архітектори першої половини 17 ст. дуже б здивувались, якби побачили 10-поверхові висотки навколо свого творіння – дерев’яної церкви у селі Сихів. Але це вже давно стало буденністю. Зростаюче на всі сторони місто ще у середині 20 ст. поглинуло й перетравило колишнє село.
Залишився тільки він – храм Пресвятої Трійці 1654 (1600?) року, єдиний автентичний дерев’яний у Львові.
Чи не найбільшою його цінністю є унікальні розписи 1683(!) року. На жаль, мені не пощастило потрапити навіть до двору, по обіді все було зачинено,а паркани зависокі.
Окрім церкви, на Сихові заслуговує уваги однойменна залізнична станція, яка з’явилась на початку 20 ст., нині обслуговує приміські поїзди на Ходорів і навіть один далекого сполучення (до Рахова).
А ще коло церкви чомусь виставлені язичницькі боги.
Сам же район забудований уже більше не сільськими хатами, а радянськими панельками впереміжку з сучасними. Одна з його частин має оригінальну назву Санта-Барбара. Їхати звідси до центру відчутно довго, автобус під зав’язку набивається людьми, даючи в повну міру відчути, яке це велике й перенаселене місто.
Друга точка знаходиться таки в центрі, прямо через дорогу від монастиря Бернардинців, але все одно невідома широкому загалу. По-перше, костьол кларисок, а саме туди ми йдемо, має геть аскетичний та непомітний вид на тлі розкішних львівських пам’яток.
Ще й у риштуванні.
Стрьомне дитя на Митній площі.
Ну а по-друге, якщо хто й помітить костьол, всередину додумається зайти ще менше. А там знаходиться музей-виставка скульптур Йоганна Пінзеля.
Вперше я зіткнувся з цим таємничим митцем у Городенці, а у минулому році, більш близько – у Бучачі, де він переважно працював. Але його роботи в основному живуть тут.
Святі Йоаким та Єлизавета.
По скульптору не лишилось майже ніяких біографічних даних, багато робіт втрачено у лихі роки, але ті, що лишились, вражають і говорять самі за себе. Наскільки, ви думаєте, звичайне дерево може ожити, мати емоції, динаміку, душу? От він зміг цього досягти.
Святий Онуфрій.
Ангел.
Частина робіт майстра традиційно гастролює десь по Європі, тому виставка неповна. Для об’єму експозиції в музей доставилиякесь гівно витвори сучасного мистецтва. Але куди більше заслуговує уваги те, через що у мене аж шия заболіла, бо знаходиться воно високо під дахом…
Це приміщення перестало бути храмом ще у кінці 18 ст., коли Львів став австрійським: тут відкрили військовий шпиталь. Але ще з тих давніх сакральних часів під його склепіннями збереглись вражаючі розписи.
Ну і наостанок трошки міського хаосу із надлишку вільного часу. Якщо у далекому 2010 році, під час першого візиту до Львова, я тільки устигав зачаровано клацати (фотоапаратом і широко відкритим ротом), з кожним наступним приїздом скепсис усе більше витісняє ейфорію. Тисячі туристів, а головне – усе, що змінюється, аби їм догодити, не дає у повній мірі насолодитись атмосферою нашої культурної столиці.
Модний для міста тренд – вірші на стінах.
Бувають аж занадто екстравагантні.
Чудесна й безлюдна, хоч і в самому центрі, вулиця Нижанківського.
Львівські двері.
І вид на автентичний дворик з вікна мого готелю.
Архітектори першої половини 17 ст. дуже б здивувались, якби побачили 10-поверхові висотки навколо свого творіння – дерев’яної церкви у селі Сихів. Але це вже давно стало буденністю. Зростаюче на всі сторони місто ще у середині 20 ст. поглинуло й перетравило колишнє село.
Залишився тільки він – храм Пресвятої Трійці 1654 (1600?) року, єдиний автентичний дерев’яний у Львові.
Чи не найбільшою його цінністю є унікальні розписи 1683(!) року. На жаль, мені не пощастило потрапити навіть до двору, по обіді все було зачинено,
Окрім церкви, на Сихові заслуговує уваги однойменна залізнична станція, яка з’явилась на початку 20 ст., нині обслуговує приміські поїзди на Ходорів і навіть один далекого сполучення (до Рахова).
А ще коло церкви чомусь виставлені язичницькі боги.
Сам же район забудований уже більше не сільськими хатами, а радянськими панельками впереміжку з сучасними. Одна з його частин має оригінальну назву Санта-Барбара. Їхати звідси до центру відчутно довго, автобус під зав’язку набивається людьми, даючи в повну міру відчути, яке це велике й перенаселене місто.
Друга точка знаходиться таки в центрі, прямо через дорогу від монастиря Бернардинців, але все одно невідома широкому загалу. По-перше, костьол кларисок, а саме туди ми йдемо, має геть аскетичний та непомітний вид на тлі розкішних львівських пам’яток.
Ще й у риштуванні.
Стрьомне дитя на Митній площі.
Ну а по-друге, якщо хто й помітить костьол, всередину додумається зайти ще менше. А там знаходиться музей-виставка скульптур Йоганна Пінзеля.
Вперше я зіткнувся з цим таємничим митцем у Городенці, а у минулому році, більш близько – у Бучачі, де він переважно працював. Але його роботи в основному живуть тут.
Святі Йоаким та Єлизавета.
По скульптору не лишилось майже ніяких біографічних даних, багато робіт втрачено у лихі роки, але ті, що лишились, вражають і говорять самі за себе. Наскільки, ви думаєте, звичайне дерево може ожити, мати емоції, динаміку, душу? От він зміг цього досягти.
Святий Онуфрій.
Ангел.
Частина робіт майстра традиційно гастролює десь по Європі, тому виставка неповна. Для об’єму експозиції в музей доставили
Це приміщення перестало бути храмом ще у кінці 18 ст., коли Львів став австрійським: тут відкрили військовий шпиталь. Але ще з тих давніх сакральних часів під його склепіннями збереглись вражаючі розписи.
Ну і наостанок трошки міського хаосу із надлишку вільного часу. Якщо у далекому 2010 році, під час першого візиту до Львова, я тільки устигав зачаровано клацати (фотоапаратом і широко відкритим ротом), з кожним наступним приїздом скепсис усе більше витісняє ейфорію. Тисячі туристів, а головне – усе, що змінюється, аби їм догодити, не дає у повній мірі насолодитись атмосферою нашої культурної столиці.
Модний для міста тренд – вірші на стінах.
Бувають аж занадто екстравагантні.
Чудесна й безлюдна, хоч і в самому центрі, вулиця Нижанківського.
Львівські двері.
І вид на автентичний дворик з вікна мого готелю.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2018-05-21 07:07 pm (UTC)no subject
Date: 2018-05-21 07:46 pm (UTC)no subject
Date: 2018-05-21 07:18 pm (UTC)Вікна запотіли від запахів неділі,
А стара Пекарська, я нею нагулявся,
Як пари пропускав та по Личаковім хитався (с).
Однак дякую за наводку про дерев'яну церкву Пресвятої Трійці та розписи - вивчаю іконографію. Також забув про свій намір дослідити розписи на сводах костелу кларисок.
no subject
Date: 2018-05-21 07:47 pm (UTC)no subject
Date: 2018-05-21 08:14 pm (UTC)no subject
Date: 2018-05-22 07:28 pm (UTC)no subject
Date: 2018-05-22 09:26 pm (UTC)Серед новобудов теж є кілька цікавих, як виявилось.
no subject
Date: 2018-05-22 07:52 pm (UTC)no subject
Date: 2018-05-22 09:27 pm (UTC)no subject
Date: 2018-05-23 06:08 pm (UTC)