Зарваниця і не тільки
Apr. 26th, 2018 07:29 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykПарадоксальна, на перший погляд, ситуація, коли із автобуса Тернопіль – Бучач більшість людей сходить на півдорозі, у селі, де мешкає трохи більше 300 чоловік (а безпосередні галицькі жіночки ще й підганяли водія, щиро не розуміючи, що воно за фігня така – розклад руху, коли їм швидше на службу треба).
А все тому що ми у Зарваниці – одному з основних духовних центрів греко-католицизму. За спинами лишаємо село Вишнівчик, до якого ще повернемось.
Річка Стрипа тут виступає межею між селами.
Кінь ранковий.
І хмари реберцями.
Заглиблюємось у село. Першою по дорозі нам зустрінеться церква Пресвятої Трійці 1754 року, вона ж єдина збережена з дорадянських часів.
Історія святості місця зводиться до 1240 року, коли один з монахів Києво-Печерської лаври утік аж сюди від монголо-татарської навали. Уві сні йому явилась Богоматір, а коли прокинувся, знайшов джерельце, що зцілило його рани. З часом монах збудував тут першу капличку.
Ікона Божої Матері Зарваницької зберігається якраз у цій церкві (всередину не заходив, там купа народу була, та і не греко-католик я).
Звідси уже зовсім небагато до Маріїнського духовного центру, який знаходиться одразу за селом. Орієнтир – 75-метрова дзвіниця, вулиця одна-єдина, словом, заблукати ніяк не можна.
Все в Зарваниці так чи інакше має релігійний підтекст. Богоматері оптом – нічого особистого, просто бізнес.
А що тут трапилось, навіть не знаю.
У верхів’ї по праву руку з лісу виступають монастирські маківки. До них також дійдемо.
Маріїнський духовний центр виник навколо того самого цілющого джерельця у меандрі Стрипи. Дзвіниця – найбільш виразна його частина. Вона гарно виглядає над водою (а у вранішньому промінні аж світилась).
У поєднанні з собором.
І з пам’ятником Івану Павлу ІІ.
Собор Зарваницької Матері Божої освячений у 2000 році. Попри масштаби і розмах, для мене він увійшов до когорти сучасних безликих церков, які тільки змушують дивуватись, як за якусь сотню років українці просрали усі свої архітектурні навички та відчуття прекрасного.
Всередині комплексу є ще співоче поле, здатне вмістити до 50 тис. чоловік (і це не виглядає зайвим, з урахуванням того, що щороку Зарваницю відвідує до 2 млн. людей).
Проникливий пам’ятник вимушеним мігрантам.
Звідси починається і хресна дорога, вона ж – шлях до монастиря.
Монастир (ордену студитів), закритий у 1946 році, тільки недавно почав відбудовуватись.
Уже відновлені дерев’яна церква (2002, спалена у 1944) з дзвіницею.
Ось ця церква, хоч і нова, куди краще вийшла. Головна її особливість, це що більшість ікон різьблені по дереву, а не мальовані.
Двері:
Ікони в екстер’єрі:
Вівтар:
Головна храмова ікона:
Оздоблення під куполом:
Оглянувши церкву, я не став вертатись назад, а продовжив рух далі – по колу можна вийти до того ж Вишнівчика. Ось такого бурого забарвлення їх корівки.
На цьому мало б бути і все, якби я не зупинився сфотографувати польські поховання на сільському цвинтарі. Дядько, що так само проходив повз і побачив мене, зав’язав розмову, на ходу виклавши мені історію Вишнівчика у вільному переказі і з перегуком до сучасності, так що я уже почав переживати, чи не спізнюсь на автобус.
Насправді інформація цінна й цікава і я йому дуже вдячний за розмову (а то спробуйте отак з ходу знайти в інтернеті історію більшості наших сіл).
Показав якусь геть старезну могильну плиту, яку розчистив, впорядковуючи поховання власної тітки по сусідству.
І козацькі хрести.
Через дорогу від цвинтаря був парк маєтку Жборських, власників Вишнівчика. Там і зараз зелена зона, тільки гуляють нею вже гуси, а не шляхтичі. Останній пан був дипломатом, а його дружина не захотіла покидати села у війну і зрештою загинула у Бухенвальді.
У Вишнівчику здобував початкову освіту майбутній кардинал Йосип Сліпий, а на цвинтарі похована його тітка Юстина. Мій спонтанний екскурсовод, до речі, здивувався, що я взагалі знаю, хто це такий. Іноді складається враження, що в уявленні галичан Вінницька облась десь далеко-далеко, наприклад під Харковом.
По війні в селі лишились церква і костьол, але якщо поляки свою святиню відстояли, хіхли дозволили розібрати церкву на будматеріали. Зараз на її місці школа, а костьол таки став церквою у 1991 році.
Види на галицькі простори, які відкриваються від автобусної зупинки:
А все тому що ми у Зарваниці – одному з основних духовних центрів греко-католицизму. За спинами лишаємо село Вишнівчик, до якого ще повернемось.
Річка Стрипа тут виступає межею між селами.
Кінь ранковий.
І хмари реберцями.
Заглиблюємось у село. Першою по дорозі нам зустрінеться церква Пресвятої Трійці 1754 року, вона ж єдина збережена з дорадянських часів.
Історія святості місця зводиться до 1240 року, коли один з монахів Києво-Печерської лаври утік аж сюди від монголо-татарської навали. Уві сні йому явилась Богоматір, а коли прокинувся, знайшов джерельце, що зцілило його рани. З часом монах збудував тут першу капличку.
Ікона Божої Матері Зарваницької зберігається якраз у цій церкві (всередину не заходив, там купа народу була, та і не греко-католик я).
Звідси уже зовсім небагато до Маріїнського духовного центру, який знаходиться одразу за селом. Орієнтир – 75-метрова дзвіниця, вулиця одна-єдина, словом, заблукати ніяк не можна.
Все в Зарваниці так чи інакше має релігійний підтекст. Богоматері оптом – нічого особистого, просто бізнес.
А що тут трапилось, навіть не знаю.
У верхів’ї по праву руку з лісу виступають монастирські маківки. До них також дійдемо.
Маріїнський духовний центр виник навколо того самого цілющого джерельця у меандрі Стрипи. Дзвіниця – найбільш виразна його частина. Вона гарно виглядає над водою (а у вранішньому промінні аж світилась).
У поєднанні з собором.
І з пам’ятником Івану Павлу ІІ.
Собор Зарваницької Матері Божої освячений у 2000 році. Попри масштаби і розмах, для мене він увійшов до когорти сучасних безликих церков, які тільки змушують дивуватись, як за якусь сотню років українці просрали усі свої архітектурні навички та відчуття прекрасного.
Всередині комплексу є ще співоче поле, здатне вмістити до 50 тис. чоловік (і це не виглядає зайвим, з урахуванням того, що щороку Зарваницю відвідує до 2 млн. людей).
Проникливий пам’ятник вимушеним мігрантам.
Звідси починається і хресна дорога, вона ж – шлях до монастиря.
Монастир (ордену студитів), закритий у 1946 році, тільки недавно почав відбудовуватись.
Уже відновлені дерев’яна церква (2002, спалена у 1944) з дзвіницею.
Ось ця церква, хоч і нова, куди краще вийшла. Головна її особливість, це що більшість ікон різьблені по дереву, а не мальовані.
Двері:
Ікони в екстер’єрі:
Вівтар:
Головна храмова ікона:
Оздоблення під куполом:
Оглянувши церкву, я не став вертатись назад, а продовжив рух далі – по колу можна вийти до того ж Вишнівчика. Ось такого бурого забарвлення їх корівки.
На цьому мало б бути і все, якби я не зупинився сфотографувати польські поховання на сільському цвинтарі. Дядько, що так само проходив повз і побачив мене, зав’язав розмову, на ходу виклавши мені історію Вишнівчика у вільному переказі і з перегуком до сучасності, так що я уже почав переживати, чи не спізнюсь на автобус.
Насправді інформація цінна й цікава і я йому дуже вдячний за розмову (а то спробуйте отак з ходу знайти в інтернеті історію більшості наших сіл).
Показав якусь геть старезну могильну плиту, яку розчистив, впорядковуючи поховання власної тітки по сусідству.
І козацькі хрести.
Через дорогу від цвинтаря був парк маєтку Жборських, власників Вишнівчика. Там і зараз зелена зона, тільки гуляють нею вже гуси, а не шляхтичі. Останній пан був дипломатом, а його дружина не захотіла покидати села у війну і зрештою загинула у Бухенвальді.
У Вишнівчику здобував початкову освіту майбутній кардинал Йосип Сліпий, а на цвинтарі похована його тітка Юстина. Мій спонтанний екскурсовод, до речі, здивувався, що я взагалі знаю, хто це такий. Іноді складається враження, що в уявленні галичан Вінницька облась десь далеко-далеко, наприклад під Харковом.
По війні в селі лишились церква і костьол, але якщо поляки свою святиню відстояли, хіхли дозволили розібрати церкву на будматеріали. Зараз на її місці школа, а костьол таки став церквою у 1991 році.
Види на галицькі простори, які відкриваються від автобусної зупинки:
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2018-04-26 07:06 pm (UTC)Хіба ти не знаєш, що люди з загостреним почуттям соціальної відповідальності інколи тримають асфальт долонями, щоб він, бува, не впав?
А на вході в Маріінський центр тітонька продає дуже смачні пиріжки з картоплею. Ніколи ще не куштував пиріжків з такою правильною консистенцією часника.
no subject
Date: 2018-04-26 08:09 pm (UTC)консистенція дійсно правильна, чи така, що валить людей у радіусі трьох метрів?)
no subject
Date: 2018-04-27 06:47 am (UTC)