Де мене носило

Після того як я нарешті у грудні 2020 зняв закляття, що з різних причин довго не пускало мене в Харків, уже влітку повернувся спокійно і без проблем подивитись те, що не встиг би за короткий зимовий день, та й не було тоді сенсу. Мова, найперше, про парки, яких тут багато і на різний смак. Але не тільки про них.

( Читати і дивитись далі )

Бажання оновити враження про друге за розмірами місто України у мене виникло ще минулої, докарантинної зими 19/20, і майже через рік потому можна було уже йти свічку ставити, настільки цей напрямок виявився для мене зачарованим. Щораз можлива поїздка зривалася, то захворів, то різко зіпсувалась погода, то п’яте-десяте. Ну а в серпні-жовтні стримувало й те, що місто впевнено влетіло в ударники ковід-індустрії, потіснивши на якийсь час навіть чумний Київ.

1. Зрештою не витримав і спонтанно зірвався на один день на початку грудня, просто коли побачив прогноз сонячної погоди, такої нечастої для того місяця. Короткий зимовий день залишав мені небагато простору для маневрів, максимум пробігти більшу частину центру, а поночі подивитись святкову ілюмінацію. Харків’яни не побачать на моїх фото чогось несподіваного для себе, максимум погляд зі сторони. Ну а решті, може, буде цікаво, все ж якось у туристичному плані Харків міцно засів у тіні й багато хто навіть не підозрює, наскільки це місто красиве.

( Читати і дивитись далі )