Де мене носило

Навесні мені якось дуже закортіло подивитись затоплені кар’єри в Могилівці і Гнівані, що під Вінницею. На жаль, травень не балував стабільною погодою і призначений для веловилазки день почався із мжички й туману. Проте я не став міняти планів і все ж поїхав.

І першим селом, куди я звернув з траси, був Рівець на річці Ровець (ага, саме так:)). На краю села – великий став.

( Рівець - Могилівка - Гнівань )

Захотілось мені написати іще декілька заміток про Крим, а саме про подорожі 2012-14 років, коли я жив і працював у Сімферополі. Це важливо, в першу чергу, для мене самого. Бо, оглядаючись назад, якось неочікувано збагнув, що було то все не вчора, як весь час здавалось, а вже кілька років тому. І деталі та особливості тих подій поступово забуваються, а хочеться їх зберегти. Хоча б і таким чином.

Не знаю, коли я доведу до пуття фото, склею все до купи і опублікую, але ці тексти пишуться в лютому – чи не найгіршому місяці року, коли новорічна розслабуха залишились позаду, до потепління ще далеко, а на дворі все ще холодно, слизько й похмуро. У такі періоди особливо приємно згадувати щось тепле, яскраве і хороше. Навіть таке, що уже ніколи не повториться. Ну, з Богом.

Скалисте знаходиться зовсім недалеко від Сімферополя. Із зупинки ми вирушили спочатку до городища Бакла за межами села. Від самого початку воно виправдовує свою назву.

( Читати і дивитись далі )

Насправді у Смілі побували мільйони українців, хоча, найпевніше, і не підозрюють про це. Мало які поїзди не проходять через тутешню станцію. А що станція називається іменем Шевченка, то, думають вони, і поселення при ній буде Шевченкове чи якось так. Ще й знаходиться вокзал аж на окраїні міста.

Ті, хто все ж дістався трохи далі вокзалу, переважно виносять враження, що це – депресивне місто, де немає на що дивитись. Спробую трохи розвінчати ці міфи; тим більше насправді-то Сміла хороша.

Але почну таки з вокзалу.

( Читати і дивитись далі )

Тиврів – маленький райцентр Вінницької області, один з найближчих до Вінниці. А отже, туди можна зганяти і велосипедом, попутно оглядаючи околиці. З них і почнемо.


Містечко майже повністю лежить на правому березі Південного Бугу, і щоб потрапити в нього, треба перетнути один з двох мостів – автомобільний чи пішохідний. Якщо перед самим автомобільним мостом звернути непримітною ґрунтовкою вліво, можна надибати маленьке озерце в покинутому гранітному кар’єрі.

( Читати і дивитись далі )

Довго думав, чи варто публікувати звіт зі своєї березневої вилазки в Козятинський район. Зрештою вирішив, що раз фото є, то нехай.


Ця подорож сильно вирізнилась з-поміж усіх інших. Вирізнилась у вкрай негативному сенсі – уперше за часи моїх походеньок я не тільки мав проблеми з аборигенами, а й взагалі ледве уніс звідти ноги.

Тому перш ніж перейти до власне звіту, попередження: не намагайтесь відтворити мої дії в реальності. Відвідування цих негостинних місць може зашкодити вашому здоров’ю, моральному і матеріальному стану. А якщо дуже вже кортить, їдьте натовпом. Із битами. І ї*аште кожного алконавта, що зустрінеться на вашому шляху. Я попередив.
( А тепер сама подорож )