Велозаїзд під Жмеринку
Oct. 15th, 2018 08:01 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykУ Вінниці останні кілька років стало доброю традицією відзначати у травні День Європи, з масовими гульками, концертами та іншими розвагами. І як, питається, варто починати такий день? Звісно ж, устати в 5 ранку, запакуватись у найпершу електричку і двинути світ за очі, де мало людей.
Ну а так як всі дороги ведуть у Жмеринку, то і їдемо досліджувати її околиці (тим більше ціна проїзду наддемократична – 12 грн. в один бік). Ну а далі швиденько за місто, і повз село Рів у першу цікаву точку того дня – сусідній Межирів.
Саме Межирів і визначив, що поїздка буде велосипедною: в колишнє місто, яке мало замок та Магдебурзьке право, автобуси не ходять. Дорога із Рову жахлива і майже весь час уходить вгору. Зате вже на під’їзді до села варто обернутись назад, щоб побачити дуже екзотичні пам’ятки – залишки вапнякових печей.
Виглядають вони незвично, ніби замкові вежі вмурували в землю. І побачити їх можна тільки звіддаля. Я скільки не шукав, як близько підступитись, усе марно.
Ну а затим нарешті довгоочікуваний спуск до ставка, від якого відкривається романтична панорама мертвого міста.
Місто при впадінні річки Думка в Рів відоме з 16 ст., мало замок, від якого залишився тільки топонім Замчище.
Занепад же Межирова почався в кінці 19 ст., коли на першому плані вже були не замки і фортеці, а банальна залізниця. І от ця сама залізниця пройшла повз нього. До 1934 року воно ще мало статус райцентру, а зараз це село на 300 чоловік, і то переважно пенсіонери.
Зате поруч зійшла нова зірка – Жмеринка, яка із двох сіл навколо вокзалу виросла в друге за величиною місто Вінницької області. Omnia transeunt et qouque etiam transeat…
Від ставка видно усі три пам’ятки Межирова, точніше, те що від них лишилось: із-за кістяка костьолу визирає золотий купол церкви, а лівіше – синагога.
При чому руїни синагоги, як і печей, можна розгледіти тільки здалеку. Зблизька її зовсім не видно і марно намагатись продертись навмання через чагарі туди, куди давно не ведуть ні дороги, ні стежки.
Бароковий костьол 1794 року збудований на кошти Анджея Орловського, тодішнього власника містечка. У 1945 році його перетворили на колгоспний склад зерна.
А зараз, за відсутності і католиків, і колгоспу, він являє собою страхітливу пустку, у якій ще якимось дивом тримаються хоча б стіни.
Всередині теж не дуже:
Церква Олександра Невського 1860-х років:
Із Межирова я вирушив у наступну точку, Северинівку, найкоротшим шляхом, через село Сербинівці. Дорога непрохідна для авто, десь на половині її перериває залізниця, де, вдалині від сіл та станцій, притулилось трійко якихось дивних хатинок.
Квіти в камінні:
А там скоро і Сербинівці (так, їх заснували вихідці з Сербії).
Скромна церква, видно, сучасна (пишуть, що стару зруйнували в 1934 році).
Спуск до Северинівки і саме село на горизонті:
Северинівка як туристичне місце майже невідома, але ми все ж спробуємо знайти в ній щось цікаве. А он і перша приємна знахідка на горизонті, старовинний млин:
Тут протікає той же самий Рів, повністю запруджений. І з лебедями.
Понад річкою заглиблююсь у село, на ходу вихоплюючи панорами із видом на млин. Заріс ставок добряче, але все ж.
Тут шукав ось цю каменюку, яку місцеві охрестили Каменем Кохання. Кохання там я так і не знайшов, тільки корів та лелек.
Але слід визнати, що навколо дуже гарно.
Далі палац. Хоча він тут є і навіть значиться у списках пам’яток, відомий переважно краєзнавцям. Масовому туристу таке показувати не можна, аби не травмувати психіку і відчуття прекрасного.
Палац Орловських початку 19 ст., нині «спеціалізований санаторій для дорослих». Санаторій – діло корисне й потрібне, але ж навіщо було обкладати цим гівном, фактично знищивши будівлю?
Колони перед входом були округлими і тільки на рівні першого поверху. Над ними – відкрита тераса. Потренуйте фантазію, уявіть то замість оцієї дічі, що є зараз:
У фасаді там і сям проступають колонади і інші рельєфні елементи. В принципі, якщо не зважати на совкову гидоту, палац вийде в більш-менш оригінальних формах.
А от левів перед входом не було, але вони явно автентичні. Найпевніше, їх перетягнули з парку.
Направо від палацу зберігся господарський двір. Йому пощастило навіть більше, бо укатаний не в плитку, а всього-то у сіру шубу.
Англійський парк навколо палацу упорядкував ірландець Діонісій Макклер, та і хто б ще міг зайнятись цим на Поділлі, як не він.
Парк мав площу 42 га і тягнувся від палацу аж до ставків. Був також звіринець. Зараз від «англійського» у ньому нічого не лишилось, тому не став витрачати на нього час і поїхав далі.
Перепади висот у Северинівці просто вражають!
На південній околиці села знаходиться залізнична станція Матейкове, на якій можна сісти на дизелі напрямку Жмеринка – Могилів-Подільський. Вокзал також старанно обкладений плиточкою, але форми його явно дореволюційні. Можливо, навіть 1892 року, коли відкрили станцію.
Ну а я направляюсь у Чернятин. На в’їзді зустрічають:
Головна страва дня знаходиться за цими воротами:
І ось він – неоготичний палац Вітославських. Один з найгарніших на Поділлі, до того ж чудово збережений, як зсередини, так і ззовні, що вже точно рідкість. І за що низький уклін працівникам аграрного технікуму, один з корпусів якого знаходиться якраз у палаці.
Збудований у 1830 році, архітектор – Генрік Іттар (але ця інформація не точна). Ну а хто впорядковував ландшафтний парк навколо, здогадайтесь самі.
Палац несиметричний, має непарадну сторону узагалі без декору. Найцікавіше з південної та західної сторін, як от вежа, над якою підіймали вимпел з гербом власника.
Вишукано та готично:
Головний вхід:
Два леви обабіч входу спирались лівою на герб Вітославських, який у обох випадках знищений. Дякуємо, хоч самих льовиків пошкодували.
Мені пощастило: всередині якраз проходило щось типу дня відкритих дверей і було відчинено. А там – просто фантастика якась:
Піднімаємось на другий поверх. Певно, така кольорова гама – безумство з історичної точки зору, але як же круто, що зберегли і ліпнину, і комин, і пару шаф.
І ще раз подяка й уклін працівникам технікуму, які дозволили мені це все дивитись та фотографувати.
Зберігся навіть палацовий театр, частина якого досі відділена ширмою. В цьому приміщенні було щось на зразок виставки досягнень технікуму і купка школярів з пісними обличчями слухала про блискучі перспективи, які на них чекають у ролі агрономів.
Прощальний погляд на палац, і вже час вертатись ловити найближчу електричку у Жмеринці.
Ну а так як всі дороги ведуть у Жмеринку, то і їдемо досліджувати її околиці (тим більше ціна проїзду наддемократична – 12 грн. в один бік). Ну а далі швиденько за місто, і повз село Рів у першу цікаву точку того дня – сусідній Межирів.
Саме Межирів і визначив, що поїздка буде велосипедною: в колишнє місто, яке мало замок та Магдебурзьке право, автобуси не ходять. Дорога із Рову жахлива і майже весь час уходить вгору. Зате вже на під’їзді до села варто обернутись назад, щоб побачити дуже екзотичні пам’ятки – залишки вапнякових печей.
Виглядають вони незвично, ніби замкові вежі вмурували в землю. І побачити їх можна тільки звіддаля. Я скільки не шукав, як близько підступитись, усе марно.
Ну а затим нарешті довгоочікуваний спуск до ставка, від якого відкривається романтична панорама мертвого міста.
Місто при впадінні річки Думка в Рів відоме з 16 ст., мало замок, від якого залишився тільки топонім Замчище.
Занепад же Межирова почався в кінці 19 ст., коли на першому плані вже були не замки і фортеці, а банальна залізниця. І от ця сама залізниця пройшла повз нього. До 1934 року воно ще мало статус райцентру, а зараз це село на 300 чоловік, і то переважно пенсіонери.
Зате поруч зійшла нова зірка – Жмеринка, яка із двох сіл навколо вокзалу виросла в друге за величиною місто Вінницької області. Omnia transeunt et qouque etiam transeat…
Від ставка видно усі три пам’ятки Межирова, точніше, те що від них лишилось: із-за кістяка костьолу визирає золотий купол церкви, а лівіше – синагога.
При чому руїни синагоги, як і печей, можна розгледіти тільки здалеку. Зблизька її зовсім не видно і марно намагатись продертись навмання через чагарі туди, куди давно не ведуть ні дороги, ні стежки.
Бароковий костьол 1794 року збудований на кошти Анджея Орловського, тодішнього власника містечка. У 1945 році його перетворили на колгоспний склад зерна.
А зараз, за відсутності і католиків, і колгоспу, він являє собою страхітливу пустку, у якій ще якимось дивом тримаються хоча б стіни.
Всередині теж не дуже:
Церква Олександра Невського 1860-х років:
Із Межирова я вирушив у наступну точку, Северинівку, найкоротшим шляхом, через село Сербинівці. Дорога непрохідна для авто, десь на половині її перериває залізниця, де, вдалині від сіл та станцій, притулилось трійко якихось дивних хатинок.
Квіти в камінні:
А там скоро і Сербинівці (так, їх заснували вихідці з Сербії).
Скромна церква, видно, сучасна (пишуть, що стару зруйнували в 1934 році).
Спуск до Северинівки і саме село на горизонті:
Северинівка як туристичне місце майже невідома, але ми все ж спробуємо знайти в ній щось цікаве. А он і перша приємна знахідка на горизонті, старовинний млин:
Тут протікає той же самий Рів, повністю запруджений. І з лебедями.
Понад річкою заглиблююсь у село, на ходу вихоплюючи панорами із видом на млин. Заріс ставок добряче, але все ж.
Тут шукав ось цю каменюку, яку місцеві охрестили Каменем Кохання. Кохання там я так і не знайшов, тільки корів та лелек.
Але слід визнати, що навколо дуже гарно.
Далі палац. Хоча він тут є і навіть значиться у списках пам’яток, відомий переважно краєзнавцям. Масовому туристу таке показувати не можна, аби не травмувати психіку і відчуття прекрасного.
Палац Орловських початку 19 ст., нині «спеціалізований санаторій для дорослих». Санаторій – діло корисне й потрібне, але ж навіщо було обкладати цим гівном, фактично знищивши будівлю?
Колони перед входом були округлими і тільки на рівні першого поверху. Над ними – відкрита тераса. Потренуйте фантазію, уявіть то замість оцієї дічі, що є зараз:
У фасаді там і сям проступають колонади і інші рельєфні елементи. В принципі, якщо не зважати на совкову гидоту, палац вийде в більш-менш оригінальних формах.
А от левів перед входом не було, але вони явно автентичні. Найпевніше, їх перетягнули з парку.
Направо від палацу зберігся господарський двір. Йому пощастило навіть більше, бо укатаний не в плитку, а всього-то у сіру шубу.
Англійський парк навколо палацу упорядкував ірландець Діонісій Макклер, та і хто б ще міг зайнятись цим на Поділлі, як не він.
Парк мав площу 42 га і тягнувся від палацу аж до ставків. Був також звіринець. Зараз від «англійського» у ньому нічого не лишилось, тому не став витрачати на нього час і поїхав далі.
Перепади висот у Северинівці просто вражають!
На південній околиці села знаходиться залізнична станція Матейкове, на якій можна сісти на дизелі напрямку Жмеринка – Могилів-Подільський. Вокзал також старанно обкладений плиточкою, але форми його явно дореволюційні. Можливо, навіть 1892 року, коли відкрили станцію.
Ну а я направляюсь у Чернятин. На в’їзді зустрічають:
Головна страва дня знаходиться за цими воротами:
І ось він – неоготичний палац Вітославських. Один з найгарніших на Поділлі, до того ж чудово збережений, як зсередини, так і ззовні, що вже точно рідкість. І за що низький уклін працівникам аграрного технікуму, один з корпусів якого знаходиться якраз у палаці.
Збудований у 1830 році, архітектор – Генрік Іттар (але ця інформація не точна). Ну а хто впорядковував ландшафтний парк навколо, здогадайтесь самі.
Палац несиметричний, має непарадну сторону узагалі без декору. Найцікавіше з південної та західної сторін, як от вежа, над якою підіймали вимпел з гербом власника.
Вишукано та готично:
Головний вхід:
Два леви обабіч входу спирались лівою на герб Вітославських, який у обох випадках знищений. Дякуємо, хоч самих льовиків пошкодували.
Мені пощастило: всередині якраз проходило щось типу дня відкритих дверей і було відчинено. А там – просто фантастика якась:
Піднімаємось на другий поверх. Певно, така кольорова гама – безумство з історичної точки зору, але як же круто, що зберегли і ліпнину, і комин, і пару шаф.
І ще раз подяка й уклін працівникам технікуму, які дозволили мені це все дивитись та фотографувати.
Зберігся навіть палацовий театр, частина якого досі відділена ширмою. В цьому приміщенні було щось на зразок виставки досягнень технікуму і купка школярів з пісними обличчями слухала про блискучі перспективи, які на них чекають у ролі агрономів.
Прощальний погляд на палац, і вже час вертатись ловити найближчу електричку у Жмеринці.