Місто нафти і дерев’яних храмів
Aug. 4th, 2017 07:25 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykЄдине у світі місто, розташоване безпосередньо на нафтогазовому родовищі, із-за чого інколи неофіційно називається «пороховою бочкою». В радянські часи навіть був химерний план відселити усіх мешканців за 50 км звідси, але Борислав досі стоїть там, де його заснували ще 630 років тому.
Ну а дерев’яних церков тут і правда неймовірно багато. Перша зустріне вас ще на в’їзді (із трускавецької сторони), у сумній тіні приміського цвинтаря.
Для початку я поїхав у Попелі, які знаходяться на протилежній стороні, попутно оглядаючи цікаві будинки на своєму шляху.
Попелі – село на північному заході від Борислава. Назва походить не од того слова, яке перше спадає на думку, а від попелу – то все, що залишилось тут після нападу монголо-татар.
У селі є дві дерев’яні церкви, які органічно доповнюють бориславську колекцію. Перша, Покрови Пресвятої Богородиці, зведена аж у 17 ст., тим не менш, чудово збереглась.
Попелі сильно витягнуті уздовж дороги, перпендикулярної до траси. Понад дорогою протікає джерельце, яке має скрасити гнітючі враження від її кошмарного стану. Церкви знаходяться якраз у протилежних кінцях села.
Другу збудували у 1835 році.
Вона укрита бляхою, як і дзвіничка, тому виглядає не настільки атмосферно, як попередня.
Іще кілька попелянських фото.
Вертаюсь у місто і продовжую наповнювати колекцію. Новенька церква біля недобудованої лікарні.
Поїхав у Дрогобицькому напрямку. Ще один храм Покрови, тільки уже міський, 1902 року.
Цей виявився відкритим.
Майже на виїзді з міста, на районі Губичі, стоїть церква Собору Івана Хрестителя 1874-79 років будівництва.
І статуетка Івана Хрестителя.
Цікавий будиночок по дорозі.
Перенесемось у протилежну сторону, на виїзд до Східниці. Тут є цікавої форми уже кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці.
Від попередньої церкви сюди – 10 км, і це тільки один із напрямків! Борислав – справжнє жахіття для туристів. Величезне за площею місто, і всі пам’ятки наче спеціально рознесені на окраїни.
А сюди навіть у двір було не потрапити – зачинено…
Цей район називається Мражниця – за одною із версій, бо першим поринає у морок при заході сонця.
Унікальною фішкою міста є нафтові качалки, які стоять просто понад вулицями, у парку, та де завгодно. Така качалка може видобути кілька десятків літрів нафти за добу.
Одна із народних їх назв – монашки – за те як вони характерно «кланяються».
Міський парк.
Тут багато качалок.
У часи нафтового буму, за Австро-Угорщини, місто, за неупередженими поглядами, було жахливою дірою. Робітники працювали в нелюдських умовах. Вдихаючи за день отруйні нафтові випари, які діяли як наркотик, увечері вони ходили з моторошними усмішками на закопчених лицях. Що і дало назву відомій повісті Франка «Борислав сміється».
На вид Борислав явно нагадував один із різновидів пекла. Ось історичне фото, взяте звідси (за посиланням ще багато знімків, не полініться зайти й проникнутись атмосферою).
Окрім качалок, все у парку занедбане.
Залишилось оглянути центр міста. Новенький костел.
Церква Святої Анни – найгарніша культова споруда в Бориславі. Зведена як костел у 1900 році і освячена іменем Святої Варвари – покровительки нафтовиків та гірників. У 1930-і була передана православній громаді, у 1963 закрита. У 1990 році церква знову почала діяти, але уже як греко-католицька.
Дзвіниця.
Тихенько заглянув усередину. Тут зберігаються мощі близько 500(!) святих.
У цьому будиночку розміщується поліція.
Унікальна доля Бориславу позначилась на специфіці його пам’ятників – таких як Святій Варварі чи нафтовій краплині. На жаль, я обидві фотографії умудрився запороти. Зате надибав багато стріт-арту.
Іще одна фішка міста – патріотично розмальовані зупинки.
Прощальний погляд на Борислав та ближнє передгір’я.
Ну а дерев’яних церков тут і правда неймовірно багато. Перша зустріне вас ще на в’їзді (із трускавецької сторони), у сумній тіні приміського цвинтаря.
Для початку я поїхав у Попелі, які знаходяться на протилежній стороні, попутно оглядаючи цікаві будинки на своєму шляху.
Попелі – село на північному заході від Борислава. Назва походить не од того слова, яке перше спадає на думку, а від попелу – то все, що залишилось тут після нападу монголо-татар.
У селі є дві дерев’яні церкви, які органічно доповнюють бориславську колекцію. Перша, Покрови Пресвятої Богородиці, зведена аж у 17 ст., тим не менш, чудово збереглась.
Попелі сильно витягнуті уздовж дороги, перпендикулярної до траси. Понад дорогою протікає джерельце, яке має скрасити гнітючі враження від її кошмарного стану. Церкви знаходяться якраз у протилежних кінцях села.
Другу збудували у 1835 році.
Вона укрита бляхою, як і дзвіничка, тому виглядає не настільки атмосферно, як попередня.
Іще кілька попелянських фото.
Вертаюсь у місто і продовжую наповнювати колекцію. Новенька церква біля недобудованої лікарні.
Поїхав у Дрогобицькому напрямку. Ще один храм Покрови, тільки уже міський, 1902 року.
Цей виявився відкритим.
Майже на виїзді з міста, на районі Губичі, стоїть церква Собору Івана Хрестителя 1874-79 років будівництва.
І статуетка Івана Хрестителя.
Цікавий будиночок по дорозі.
Перенесемось у протилежну сторону, на виїзд до Східниці. Тут є цікавої форми уже кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці.
Від попередньої церкви сюди – 10 км, і це тільки один із напрямків! Борислав – справжнє жахіття для туристів. Величезне за площею місто, і всі пам’ятки наче спеціально рознесені на окраїни.
А сюди навіть у двір було не потрапити – зачинено…
Цей район називається Мражниця – за одною із версій, бо першим поринає у морок при заході сонця.
Унікальною фішкою міста є нафтові качалки, які стоять просто понад вулицями, у парку, та де завгодно. Така качалка може видобути кілька десятків літрів нафти за добу.
Одна із народних їх назв – монашки – за те як вони характерно «кланяються».
Міський парк.
Тут багато качалок.
У часи нафтового буму, за Австро-Угорщини, місто, за неупередженими поглядами, було жахливою дірою. Робітники працювали в нелюдських умовах. Вдихаючи за день отруйні нафтові випари, які діяли як наркотик, увечері вони ходили з моторошними усмішками на закопчених лицях. Що і дало назву відомій повісті Франка «Борислав сміється».
На вид Борислав явно нагадував один із різновидів пекла. Ось історичне фото, взяте звідси (за посиланням ще багато знімків, не полініться зайти й проникнутись атмосферою).
Окрім качалок, все у парку занедбане.
Залишилось оглянути центр міста. Новенький костел.
Церква Святої Анни – найгарніша культова споруда в Бориславі. Зведена як костел у 1900 році і освячена іменем Святої Варвари – покровительки нафтовиків та гірників. У 1930-і була передана православній громаді, у 1963 закрита. У 1990 році церква знову почала діяти, але уже як греко-католицька.
Дзвіниця.
Тихенько заглянув усередину. Тут зберігаються мощі близько 500(!) святих.
У цьому будиночку розміщується поліція.
Унікальна доля Бориславу позначилась на специфіці його пам’ятників – таких як Святій Варварі чи нафтовій краплині. На жаль, я обидві фотографії умудрився запороти. Зате надибав багато стріт-арту.
Іще одна фішка міста – патріотично розмальовані зупинки.
Прощальний погляд на Борислав та ближнє передгір’я.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2017-08-05 11:12 am (UTC)no subject
Date: 2017-08-05 12:31 pm (UTC)Місто нафти і дерев’яних храмів
Date: 2017-08-05 07:46 pm (UTC)