Чернівці, але не ті, про які ви подумали
Jul. 7th, 2016 10:15 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykВи вже встигли уявити собі чарівне місто над Прутом, з його унікальною резиденцією митрополитів, величним архітектурним ансамблем і все таке? Забудьте нафіг. Ми відправляємось у найменший районний центр Вінницької області.
Але не спішіть розчаровуватись, адже тут також є на що подивитись.
Якщо у російській мові назви населених пунктів хоч трошки відрізняються (Черновцы – Черневцы), то в українській – максимум наголосом. Наші Чернівці, про які піде мова, знаходяться на півдні області, у місці злиття річок Мурафа і Мурашка (хе-хе) і навіть трохи старші за свого відомого тезку (офіційно 1392 рік першої згадки проти 1408).
Зараз тут мешкає десь 2,8 тисяч чоловік, що ледь не в 100 разів менше, ніж у Буковинській столиці. Чернівці мають статус селища міського типу, хоча хоч щось «міського типу» тут знайти важко; це, швидше, просто данина багатій історії, ключову роль у якій грали поляки та євреї. Вони залишили тут по собі чималу спадщину, і з нею, переважно, і буде пов’язана ця замітка.
Але залишимо найсмачніше на кінець, а поки що прогуляємось Набережною вулицею. Ну а що, вона справді так називається:)
З протилежного боку річки проглядає Мазурівка – історичне передмістя Чернівців. До неї ми також заглянемо.
У містечку проживає велика католицька громада, що можна помітити хоча б по специфічним капличкам і статуям Божої Матері. Відчуття, ніби заїхав десь на Галичину.
А ще вони тут часто обладнані криницями. І є повно звичайних колодязів, з відкритим доступом для усіх охочих. Просто можна підійти і спокійно набрати води. І ніхто не краде відра і не руйнує цю красу. Неабияка розкіш для нашої реальності.
На окраїну я пішов не просто так, а зі сподіванням побачити там красиві види на Мурафу. І мої надії справдились.
У межах Чернівецького та Могилів-Подільського районів знаходиться регіональний ландшафтний парк «Мурафа», але жодних, хоч приблизних даних де саме, я не знайшов. Можливо, якраз там, за горизонтом.
Навколишні поля радують різнобарв’ям травневих квітів.
А ще Чернівці по праву можна вважати містом екстремальних місточків.
Спустився до найближчого, щоб оцінити його прохідність. Поки роздумував, виявилось, що пара корівок тут не сама, а зі злющим сторожем, і рішення прийшло само собою:)
Попереду на мене чекало ще 3 такі ж містки, бо, як з’ясувалося, Мурафа розділена тут аж на 4 рукави.
Понад берегом річки вертаюсь убік траси та цивілізації. У місцевих качок віп-купальня.
Це вже Мурашка і міст над нею. Цікаво, чи забавляють і місцевих назви їх річок, чи сприймаються як буденність?
За поворотом Мурашка впадає в Мурафу, сховану в деревах.
Вид з мосту.
Трасою вертаюсь убік центру. Місцева футбольна команда відпочиває після тренування:)
В містечку є сучасна православна церква.
Але куди цікавіша за неї церква-ротонда, яка є одночасно усипальницею роду Маньковських.
Маньковські – шляхетський рід, що володів сусідньою Борівкою. А ховали їх тут – де був найближчий костел.
Перед ротондою є щось типу старовинного кладовища, тільки дуже вже підозріло близько стоять надгробки.
Просто суперський, як для такого населеного пункту, дитсадок.
Минувши центр і дитсадок, іду дорогою на ту ж таки Борівку. І за парою двоповерхових будинків, що затуляють весь вид, потрапляю в справжнісінький єврейський квартал.
Євреї осіли тут, ймовірно, ще в першій половині XVII ст., а виїхали, як і всюди, в 80-90-х роках XX ст.
Залишені без власників, їх будинки поступово помирають. Тим не менш, тут ще є на що подивитись.
Ніби звичайний приватний сектор, але атмосфера зовсім інша. Чернівці, напевно, чи не єдині в Україні поки що зберегли автентичний образ єврейського містечка.
Серед цих будівель є і синагога, але я не знайшов її (або не ідентифікував).
На деякий час залишаю єврейське містечко, щоб перейти черговий екстрим-місток через Мурафу і потрапити таким чином у Мазурівку.
Попутно милуюсь річкою та її кам’янистими берегами.
Чернівці залишились позаду.
По цей бік річки євреї залишили інший слід своєї присутності – досить велике кладовище.
За відсутності доглядачів, воно теж занепадає.
Сторожка на кладовищі.
Окрім цього, біля мосту між Чернівцями і Мазурівкою є ще пам’ятний знак зі словами:
«27 июля 1941 г. Гитлеровские каратели сбросили с моста в речку Мурафу 12 евреев и расстреляли их из автоматов.
Их души светят нам как звёзды
Всем озаряют путь с небес.
Их дух не сгас в пучине бездны
Судьбою в детях он воскрес.»
Поруч з мостом стоїть старий млин, будівля якого ще, як мінімум частково, використовується.
Внутрішній дворик однієї з супутніх споруд.
Повертаюсь на головну вулицю єврейського кварталу.
Як нескладно здогадатись, в часи румунсько-німецької окупації тут було гетто, в яке додатково заселили кілька сотень депортованих з Румунії євреїв.
На відміну від багатьох інших гетто, у яких практикувались масові розстріли і відправка в табори смерті, цьому пощастило: більшість його жителів дочекалась визволення. Буковинські і бессарабські євреї повернулись на свої землі.
«А чи не наркоман ти часом?»
І ще трошки класичної єврейської забудови.
Нарешті знову вертаюсь в центр, до автостанції та найбільшої місцевої пам’ятки – костелу Святого Миколая.
Костел дуже давній – закладений ще в 1640 році коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським, який на той момент володів Чернівцями.
Зараз святиня діюча і в чудовому стані.
Втім, як завжди це у мене буває з костелами, всередину я не попав – було зачинено.
Обов’язкова скульптура Богоматері у дворику.
Костельна кішка тихо причаїлась у квітах поруч, вдаючи, що її зовсім не цікавлять пташки на найближчому дереві.
Наостанок мене трошки здивували на автостанції виписаним від руки архаїчним квитком. Як і взагалі тут чимало архаїчного, такого що потребує негайного порятунку чи оновлення. Дивне відчуття залишило по собі це містечко, прекрасне і скорботне водночас. Величні єврейська та польська епохи відійшли у минуле, і навіть повернення статусу райцентру у 1990 році не пробудило це сонне, але доброзичливе місце. Чи дочекається воно розквіту своєї української епохи?
Але не спішіть розчаровуватись, адже тут також є на що подивитись.
Якщо у російській мові назви населених пунктів хоч трошки відрізняються (Черновцы – Черневцы), то в українській – максимум наголосом. Наші Чернівці, про які піде мова, знаходяться на півдні області, у місці злиття річок Мурафа і Мурашка (хе-хе) і навіть трохи старші за свого відомого тезку (офіційно 1392 рік першої згадки проти 1408).
Зараз тут мешкає десь 2,8 тисяч чоловік, що ледь не в 100 разів менше, ніж у Буковинській столиці. Чернівці мають статус селища міського типу, хоча хоч щось «міського типу» тут знайти важко; це, швидше, просто данина багатій історії, ключову роль у якій грали поляки та євреї. Вони залишили тут по собі чималу спадщину, і з нею, переважно, і буде пов’язана ця замітка.
Але залишимо найсмачніше на кінець, а поки що прогуляємось Набережною вулицею. Ну а що, вона справді так називається:)
З протилежного боку річки проглядає Мазурівка – історичне передмістя Чернівців. До неї ми також заглянемо.
У містечку проживає велика католицька громада, що можна помітити хоча б по специфічним капличкам і статуям Божої Матері. Відчуття, ніби заїхав десь на Галичину.
А ще вони тут часто обладнані криницями. І є повно звичайних колодязів, з відкритим доступом для усіх охочих. Просто можна підійти і спокійно набрати води. І ніхто не краде відра і не руйнує цю красу. Неабияка розкіш для нашої реальності.
На окраїну я пішов не просто так, а зі сподіванням побачити там красиві види на Мурафу. І мої надії справдились.
У межах Чернівецького та Могилів-Подільського районів знаходиться регіональний ландшафтний парк «Мурафа», але жодних, хоч приблизних даних де саме, я не знайшов. Можливо, якраз там, за горизонтом.
Навколишні поля радують різнобарв’ям травневих квітів.
А ще Чернівці по праву можна вважати містом екстремальних місточків.
Спустився до найближчого, щоб оцінити його прохідність. Поки роздумував, виявилось, що пара корівок тут не сама, а зі злющим сторожем, і рішення прийшло само собою:)
Попереду на мене чекало ще 3 такі ж містки, бо, як з’ясувалося, Мурафа розділена тут аж на 4 рукави.
Понад берегом річки вертаюсь убік траси та цивілізації. У місцевих качок віп-купальня.
Це вже Мурашка і міст над нею. Цікаво, чи забавляють і місцевих назви їх річок, чи сприймаються як буденність?
За поворотом Мурашка впадає в Мурафу, сховану в деревах.
Вид з мосту.
Трасою вертаюсь убік центру. Місцева футбольна команда відпочиває після тренування:)
В містечку є сучасна православна церква.
Але куди цікавіша за неї церква-ротонда, яка є одночасно усипальницею роду Маньковських.
Маньковські – шляхетський рід, що володів сусідньою Борівкою. А ховали їх тут – де був найближчий костел.
Перед ротондою є щось типу старовинного кладовища, тільки дуже вже підозріло близько стоять надгробки.
Просто суперський, як для такого населеного пункту, дитсадок.
Минувши центр і дитсадок, іду дорогою на ту ж таки Борівку. І за парою двоповерхових будинків, що затуляють весь вид, потрапляю в справжнісінький єврейський квартал.
Євреї осіли тут, ймовірно, ще в першій половині XVII ст., а виїхали, як і всюди, в 80-90-х роках XX ст.
Залишені без власників, їх будинки поступово помирають. Тим не менш, тут ще є на що подивитись.
Ніби звичайний приватний сектор, але атмосфера зовсім інша. Чернівці, напевно, чи не єдині в Україні поки що зберегли автентичний образ єврейського містечка.
Серед цих будівель є і синагога, але я не знайшов її (або не ідентифікував).
На деякий час залишаю єврейське містечко, щоб перейти черговий екстрим-місток через Мурафу і потрапити таким чином у Мазурівку.
Попутно милуюсь річкою та її кам’янистими берегами.
Чернівці залишились позаду.
По цей бік річки євреї залишили інший слід своєї присутності – досить велике кладовище.
За відсутності доглядачів, воно теж занепадає.
Сторожка на кладовищі.
Окрім цього, біля мосту між Чернівцями і Мазурівкою є ще пам’ятний знак зі словами:
«27 июля 1941 г. Гитлеровские каратели сбросили с моста в речку Мурафу 12 евреев и расстреляли их из автоматов.
Их души светят нам как звёзды
Всем озаряют путь с небес.
Их дух не сгас в пучине бездны
Судьбою в детях он воскрес.»
Поруч з мостом стоїть старий млин, будівля якого ще, як мінімум частково, використовується.
Внутрішній дворик однієї з супутніх споруд.
Повертаюсь на головну вулицю єврейського кварталу.
Як нескладно здогадатись, в часи румунсько-німецької окупації тут було гетто, в яке додатково заселили кілька сотень депортованих з Румунії євреїв.
На відміну від багатьох інших гетто, у яких практикувались масові розстріли і відправка в табори смерті, цьому пощастило: більшість його жителів дочекалась визволення. Буковинські і бессарабські євреї повернулись на свої землі.
«А чи не наркоман ти часом?»
І ще трошки класичної єврейської забудови.
Нарешті знову вертаюсь в центр, до автостанції та найбільшої місцевої пам’ятки – костелу Святого Миколая.
Костел дуже давній – закладений ще в 1640 році коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським, який на той момент володів Чернівцями.
Зараз святиня діюча і в чудовому стані.
Втім, як завжди це у мене буває з костелами, всередину я не попав – було зачинено.
Обов’язкова скульптура Богоматері у дворику.
Костельна кішка тихо причаїлась у квітах поруч, вдаючи, що її зовсім не цікавлять пташки на найближчому дереві.
Наостанок мене трошки здивували на автостанції виписаним від руки архаїчним квитком. Як і взагалі тут чимало архаїчного, такого що потребує негайного порятунку чи оновлення. Дивне відчуття залишило по собі це містечко, прекрасне і скорботне водночас. Величні єврейська та польська епохи відійшли у минуле, і навіть повернення статусу райцентру у 1990 році не пробудило це сонне, але доброзичливе місце. Чи дочекається воно розквіту своєї української епохи?