![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykПідбивати підсумки-2021 ніби вже й пізно, але для цього у мене є вагомі причини. По-перше, життя майже без інтернету в останні дні року. По-друге, так я точно знатиму, що ця паскуда вже ніяким чином не підкладе мені свиню в останній момент. Перша картинка просто так, звісно.
Як я й писав рік назад, і просто вже не раз, найгірше в поточній ситуації, що від зміни дат точно нічого не зміниться. Світ поїхав кукухою всерйоз і надовго, і порятунок нас все більше нагадує утримання тварин в зоопарку, а така довгоочікувана вакцинація виявилася не стільки реальним захистом від хвороби, як просто одним із способів, аби від мене хоча би на декілька місяців від’їбалися.
У режимі постійного ахуя рятує лише природа людської психіки, яка може пристосуватися практично до будь-якої дупи, що коїться навколо, інакше було би геть кепсько. Хоча до поточної ситуації кожен пристосовується по-своєму, звісно. Якщо від одних мені доводилося чути/читати «думав нарешті проїхатися в метро після річної перерви, але зрештою передумав і вирішив почекати ще трішкидо кінця життя», то інші цілком безтурботно й безпечно відмотали не один десяток перельотів (це не про мене, на жаль, хоча я теж старався, зупинившись на рекордній для мене і щасливій цифрі 13 за рік).
Так чи інакше, карантинні відмазки уже не діють. Це стосується як мандрів по Україні, особливо влітку, так і за кордон. Поки Європка поводить себе непередбачувано в погоні за Австралією, Ізраїлем і Китаєм у створенні ідеально стерильних концтаборів, маса цікавих та доступних країн відкриті без усяких заморочок. Усього-то до причин, що можуть зірвати подорож у останній момент, додалася ще одна, й далеко не найгірша – просто про це раніше не надто задумувались.
Для мене у цьому році це вилилося в 5 нових країн (і їх тепер 24 усього), до того ж якість явно переважила над кількістю, бо мова про Іран, Португалію (лише Мадейру), Гватемалу, Коста-Рику і суто символічно Мексику на довгих пересадках. Остання подорож примітна не тільки далекою відстанню, а й тим, що я в принципі вперше вибрався за кордон саме взимку. І викусити хоча би два тижні з найбільш мерзенної, ненависної, темної, холодної та кінченої пори року – воно того безумовно вартувало. Шкода тільки, що так мало, і попереду найбільш неприємна її частина, з якої нікуди не втекти.
По Україні я об’їздив 74 міст, сіл чи природних точок, із яких 63 вперше. Це менше, ніж у 2020, не кажучи вже про докарантинні роки, зате побував у 19 областях, що за один рік для мене точно рекорд.
У підсумку це все, звісно, не має ніякого значення. Хоча би тому, що найкращим в цьому році виявився невиїзний листопад, коли я вперше за довгий час був по-справжньому щасливим.
2021-му варто подякувати за те, що він нікого не забрав і дав стільки нового. Але він підсунув мені і трохи гірких розчарувань, що так просто не назвеш його хорошим. Можливо, це не так очевидно за ширмою оптимістичних звітів про подорожі (здається, відносно себе минулого я вийшов на новий якісний рівень, але не виключаю, що років через п’ять вони виглядатимуть мені наївною фігнею з кривими фотками, як зараз виглядають звіти минулих років), але за тим іноді наступав настільки суцільний і безпросвітний йобаний пиздець, що внутрішній охуїватор не те що зламався, а підірвався нахер, знісши заодно ще декілька життєво важливих органів та самооцінку. Як і до того, виявляється, я навіть не підозрював, що емоційне виснаження може бути настільки всеохоплюючим. Дякую, дуже дякую. Не знаю, що в цьому більш прикро – факт, що деякими речами абсолютно немає з ким поділитися і доводиться хоронити все в собі, чи те, що в усьому немає кого звинувачувати, крім самого себе.
Між тим, уже йде восьмий рік мого життя у Вінниці, а відчуття ейфорії від усвідомлення цього факту таке ж сильне, як і одразу після переїзду. Короткий період у Криму залишився на задвірках пам’яті, але досі чомусь болить. Дивно, що зараз я набагато якісніше розпоряджаюся своїм часом, але щасливішим був тоді, до того, як з’явилося усвідомлення того, як швидко уходить час, забираючи з собою людей, молодість і шанси щось змінити в цьому житті. Попри стільки потрясінь навкруги, воно таки на диво статичне – успішно обростати мохом у власній зоні комфорту можна навіть проводячи весь вільний час у стресових сольних вилазках у нетуристичні райони України. Не забуваючи при цьому нагадувати самому собі, як це все насправді утомлює і як все хочеться змінити. Як побічний наслідок нового життя, якщо мені таки вдасться його почати, – цьому блогу місця у ньому точно не буде.
В останні роки повелося, що до річних підсумків я додаю 50 кращих, на мою думку, фото, зроблених мною любимим, але цього разу вони вийдуть пізніше, хоча би тому, що за останні два тижні я побачив занадто багато такого, що в принципі нахрен перекреслило все, що було раніше в цьому житті, не кажучи вже про один рік. А от «пісню року» можу викласти вже зараз, тут для мене все давно зрозуміло.
І щоб далеко не ходити, додам ще одну. Пропустити гімн інтровертів та соціопатів на всі часи я просто не маю права.
Як я й писав рік назад, і просто вже не раз, найгірше в поточній ситуації, що від зміни дат точно нічого не зміниться. Світ поїхав кукухою всерйоз і надовго, і порятунок нас все більше нагадує утримання тварин в зоопарку, а така довгоочікувана вакцинація виявилася не стільки реальним захистом від хвороби, як просто одним із способів, аби від мене хоча би на декілька місяців від’їбалися.
У режимі постійного ахуя рятує лише природа людської психіки, яка може пристосуватися практично до будь-якої дупи, що коїться навколо, інакше було би геть кепсько. Хоча до поточної ситуації кожен пристосовується по-своєму, звісно. Якщо від одних мені доводилося чути/читати «думав нарешті проїхатися в метро після річної перерви, але зрештою передумав і вирішив почекати ще трішки
Так чи інакше, карантинні відмазки уже не діють. Це стосується як мандрів по Україні, особливо влітку, так і за кордон. Поки Європка поводить себе непередбачувано в погоні за Австралією, Ізраїлем і Китаєм у створенні ідеально стерильних концтаборів, маса цікавих та доступних країн відкриті без усяких заморочок. Усього-то до причин, що можуть зірвати подорож у останній момент, додалася ще одна, й далеко не найгірша – просто про це раніше не надто задумувались.
Для мене у цьому році це вилилося в 5 нових країн (і їх тепер 24 усього), до того ж якість явно переважила над кількістю, бо мова про Іран, Португалію (лише Мадейру), Гватемалу, Коста-Рику і суто символічно Мексику на довгих пересадках. Остання подорож примітна не тільки далекою відстанню, а й тим, що я в принципі вперше вибрався за кордон саме взимку. І викусити хоча би два тижні з найбільш мерзенної, ненависної, темної, холодної та кінченої пори року – воно того безумовно вартувало. Шкода тільки, що так мало, і попереду найбільш неприємна її частина, з якої нікуди не втекти.
По Україні я об’їздив 74 міст, сіл чи природних точок, із яких 63 вперше. Це менше, ніж у 2020, не кажучи вже про докарантинні роки, зате побував у 19 областях, що за один рік для мене точно рекорд.
У підсумку це все, звісно, не має ніякого значення. Хоча би тому, що найкращим в цьому році виявився невиїзний листопад, коли я вперше за довгий час був по-справжньому щасливим.
2021-му варто подякувати за те, що він нікого не забрав і дав стільки нового. Але він підсунув мені і трохи гірких розчарувань, що так просто не назвеш його хорошим. Можливо, це не так очевидно за ширмою оптимістичних звітів про подорожі (здається, відносно себе минулого я вийшов на новий якісний рівень, але не виключаю, що років через п’ять вони виглядатимуть мені наївною фігнею з кривими фотками, як зараз виглядають звіти минулих років), але за тим іноді наступав настільки суцільний і безпросвітний йобаний пиздець, що внутрішній охуїватор не те що зламався, а підірвався нахер, знісши заодно ще декілька життєво важливих органів та самооцінку. Як і до того, виявляється, я навіть не підозрював, що емоційне виснаження може бути настільки всеохоплюючим. Дякую, дуже дякую. Не знаю, що в цьому більш прикро – факт, що деякими речами абсолютно немає з ким поділитися і доводиться хоронити все в собі, чи те, що в усьому немає кого звинувачувати, крім самого себе.
Між тим, уже йде восьмий рік мого життя у Вінниці, а відчуття ейфорії від усвідомлення цього факту таке ж сильне, як і одразу після переїзду. Короткий період у Криму залишився на задвірках пам’яті, але досі чомусь болить. Дивно, що зараз я набагато якісніше розпоряджаюся своїм часом, але щасливішим був тоді, до того, як з’явилося усвідомлення того, як швидко уходить час, забираючи з собою людей, молодість і шанси щось змінити в цьому житті. Попри стільки потрясінь навкруги, воно таки на диво статичне – успішно обростати мохом у власній зоні комфорту можна навіть проводячи весь вільний час у стресових сольних вилазках у нетуристичні райони України. Не забуваючи при цьому нагадувати самому собі, як це все насправді утомлює і як все хочеться змінити. Як побічний наслідок нового життя, якщо мені таки вдасться його почати, – цьому блогу місця у ньому точно не буде.
В останні роки повелося, що до річних підсумків я додаю 50 кращих, на мою думку, фото, зроблених мною любимим, але цього разу вони вийдуть пізніше, хоча би тому, що за останні два тижні я побачив занадто багато такого, що в принципі нахрен перекреслило все, що було раніше в цьому житті, не кажучи вже про один рік. А от «пісню року» можу викласти вже зараз, тут для мене все давно зрозуміло.
І щоб далеко не ходити, додам ще одну. Пропустити гімн інтровертів та соціопатів на всі часи я просто не маю права.