v1snyk | Довга дорога на ту сторону гір

Республіка Киргизстан розділена на дві несхожі між собою частини (північ та південь), як ментально, так і фізично: по центру країни тягнуться висотні гірські хребти. Обабіч цих гір, у Чуйській та Ферганській долинах відповідно, лежать два найбільші її міста й головні антиподи – Бішкек та Ош.

Відстань між ними по автомобільним дорогам складає майже 700 кілометрів і включає велику кількість гірських серпантинів та перевалів, у тому числі два – висотою більше 3 тис. метрів. Автобусам підніматись на такі висоти заборонено взагалі, а машиною подолати цей непростий шлях можна за 10-12 годин. Окрім того, взимку дорогу можуть закривати із-за заметів. Тому як альтернатива, цю ж відстань можна проскочити літаком, для чого в Киргизії існує регулярний і недорогий пасажирський маршрут, а час польоту складає усього 45 хвилин.

Але все ж хоча б раз у житті цю дорогу варто проїхати саме по землі, аби побачити усі вражаючі природні красоти навколо. Отже, врубайте для ліпшої атмосфери киргизький блек-метал, і понеслись.

Хоч ми долали її і фрагментами, з фотопаузами і ночівлею, усе одно було відчутно, настільки це непростий шлях.

Виїхали на трасу з плато Сон-Куль і майже одразу заскочили на перший перевал, Кизарт. «Усього-то» 2670 метрів.

Тут все дуже по-киргизьки: і юрта, і корови, і вагончики у ролі магазинів. Присутня також примітивна мечеть чи намазхана.

Зробили маленьку паузу біля одного некрополя при дорозі. Фрагментарно я киргизькі кладовища показував раніше, тепер глянемо трохи ближче. Що не кажи, а могили є значною частиною кожної культури.

У киргизів все хаотично, з простими пам’ятниками та оградками перемішані вичурні мавзолеї. Причому як старі глиняні, уже потерті часом, так і новітні, з силікатної цегли чи ажурних ґратів.

Не впевнений, але цілком можливо, що більш пишні мавзолеї належать не багатіям, а особливо шанованим аксакалам. На тих, де є дати життя, їх власники прожили по 90-100 років.

Та нас манять далі гори. Тимчасово звернули з траси на другорядну дорогу, щоби проїхати долиною річки Коко-Мерен.

Впадають у вічі так недоречно розставлені тут ЛЕПи. Киргизам поки далеко до усвідомлення туристичної привабливості своєї країни. У якій-небудь Європі ці дроти сховали б під землю чи взагалі провели іншим шляхом.

Але ущелина все одно чудесна. Ось, наприклад, тупо красна стіна, і так, вона досконала:

Як виїхали з ущелини, навколо все одно такі різнобарвні та чарівні гори.

Тут, якщо придивитись, під пагорбом є самотній мавзолей:

Із Наринської області повернулися в Чуйську і виїхали на основну трасу. Місцевість на перетині доріг має оригінальну назву Париж. Найпопулярніша послуга на Парижі, як і по всій цій дорозі взагалі, – евакуатори.

Вцілому це все виглядає в міру сюрреалістичненько:

Із цього місця понад дорогою часті юрти й вагончики. В навколишніх горах їх мешканці випасають худобу, а на трасі продають мед, кумис та інші смаколики.

Трапляються стада:

І вцілому все виглядає так типово по-киргизьки:

Проїхали поворот на Талаську область (одну з двох, яку оминули в цій поїздці). Вона вважається батьківщиною епічного Манаса (про якого вже не раз згадував до того), тому не дивно, що саме його статуя зустрічає на повороті:

І нарешті виповзаємо на найвищу точку дороги – перевал Ала-Бель, 3391 метр. Це вічно холодне і дощове місце, де можна і в заторах постояти, якщо піде мокрий сніг.

Перевал є межею областей: із Чуйської ми перемістилися в Джалал-Абадську, отже опинилися уже в південній Киргизії.

Після спуску нас так само оточують гори, але настільки ж вони «не такі», як на півночі:

Після сніжних неживих обелісків, ці вершини виглядають затишними та теплими.

Наступна фотозупинка – біля величезного Токтогульського водосховища. Біля оглядового майданчика було якесь напівдохле кафе, де звертає на себе увагу формат столиків, уже суто середньоазійський:

Саме ж водосховище розкішне, і метрові кущі коноплі на березі тут ні до чого:)

А бо виглядає воно ось так:

Кривою стежкою можна спуститись до берега. Там взагалі якийсь космос:

Водосховище було утворене в 1970-ті роки шляхом затоплення долини у місці злиття річок Нарин та Чичкан. Більше його за площею водної поверхні в Киргизії лише Іссик-Куль.

І певно, це просто взагалі найгарніше у цьому світі, що залишив по собі совок.

А так воно виглядає з літака Ош – Бішкек:

Подальша дорога тягнеться по ущелині, утвореній річкою Нарин. Це найбільша водна артерія Киргизстану, і вона також космічно прекрасна в оточенні своїх гір.

Трохи далі, біля села Кара-Куль, в неї впадає мутна річечка Кара-Суу, і їхнє злиття – одне з найгарніших природних явищ, що мені довелось бачити у своєму житті.

Сам по собі Нарин тут цілком пристойний.

А з лівого берега (є ще мінімум одна притока Кара-Суу з правого) в нього впадає річка принципово іншого кольору та консистенції:

Так їх симбіоз виглядає далі за течією.

Здогадались би, що на фото, якби не бачили попередні?

Поступово Нарин знову стає однорідним. На річці часто-густо встановлені ферми для розведення форелі:

Тут зліва видно, як дорога пірнає в тунель. Тунелі в країні страшнуваті, без освітлення. Та й киргизи лихачі ще ті.

По інший його бік є кафе, де зупинилися на обід. Придорожнє кафе виглядає типово здичавіло, але традиційно з великими дешевими порціями місцевої їжі, якою насправді малоймовірно отруїтися.

Із красот – види на Курпсайську ГЕС. Гідроелектростанції, окрім золотої шахти Кумтор, – ледь не все, що зараз вижило в Киргизстані із промисловості.