Входження у Середню Азію
Jun. 12th, 2019 08:43 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykТакі події у цьому житті трапляються хоч і рідко, та все ж. Я дожив до відпустки. І пережив її. І навіть повернувся (хоча й не хотілося). І вперше у моїх закордонних вилазках, яких все одно зовсім мало, це не про Європу, а про Азію, а конкретно – Киргизстан (який іноді по старій звичці називатиму Киргизією).
З часом я,можливо, розгребу фотки і напишу про всі побачені місця, а в цьому пості пронесемось по країні вцілому і подивимось, навіщо взагалі туди їхати. Для більшості українців то абсолютна терра інкогніта, особливо в туристичному плані. Хоча ми й не так давно входили до одного державного утворення.
У мене ж особисто є слабкість до озер (Особливо великих. І гарних), тому про Іссик-Куль я знав з незапам’ятних часів. Ще коли навіть уявити не міг, що хоча б в теорії зможу побачити його ближче, ніж із супутникового знімку на Гугл мапс. Зрештою, ми об’їхали озеро майже повністю по периметру, і свою особисту примху я задовільнив – тільки із-за нього одного дійсно варто було б сюди летіти. Але й без того у Киргизії більш ніж достатньо фантастичних і зовсім незнаних місць.
Переказувати чи копіювати відкриті джерела типу Вікіпедії особо немає сенсу, але все ж хочу виділити пару знакових речей. Хоча б аби показати, що історія Киргизстану і киргизів – до недавніх часів зовсім не одне і те ж.
Киргизи прийшли у Середню Азію із південного Сибіру, верхів’їв Єнісею та Обі (невідомо точно коли і навіщо), залишивши там своїх найближчих родичів – хакасів та алтайців. Наймогутніша їх держава – Киргизький каганат – була потужною, але існувала недовго, приблизно з 820 по 920 роки. І з сучасним Киргизстаном якщо і перетиналась по території, то суто символічно – більше розташовувалась на схід, охоплюючи райони сучасних Монголії, Росії та Китаю.
У той же час на місці Киргизстану кого тільки не було, включаючи знайомих нам скіфів та кипчаків, що залишили по собі кам’яні баби (яких тут називають балбали).
За скіфами та уйгурами слідувало становлення Караханидського каганату, найбільш знакової для тюрків середньовічної держави. Потім це все знесли монголо-татари, за якими пішов цілий калейдоскоп ханств та імперій. У цьому вирі подій так чи інакше спливали і самі киргизи, хоча важко сказати, настільки вони відрізнялись від тих перших, єнісейських… Як і коли стали мусульманами, відійшовши від своєї первозданної релігії – культу Тенгрі, що базується на вірі у божество Неба.
Зрештою до Середньої Азії дісталася усюдисуща Російська імперія, а за нею і СРСР, що кроїв тутешні кордони чи не найбільше, створюючи й знищуючи все нові області, автономії та республіки. І до певної пори це нікого, за великим рахунком, не хвилювало… аж поки в один момент ці кордони не стали державними.
Сучасна Киргизія має багато спільного з Україною, більше, ніж могло би здаватися на перший погляд. Вона так само поділяється на дві несхожі між собою половини, тільки не схід і захід, а північ та південь, розділені горами.
По-друге, в оточенні абсолютно авторитарних сусідів, тут демократія на грані анархії. Також є традиція майданити у випадку незадоволення владою та зносити її. І якщо революція 2005 року пройшла безкровно, то у 2010 були і жертви (офіційно 104 людини), і погроми.
На тлі останніх спалахнув давній конфлікт між киргизами та узбеками (яких 14% населення країни і майже всі зосереджені на півдні) – відголосок іще давнішої різанини 1990 року. Ймовірна кількість жертв дуже різниться у офіційних та неофіційних джерелах, від 1,2 до 10 тис. чоловік у першому конфлікті і до 2 тис. – у другому.
Так чи інакше, кожен новий переворот служив швидше для зміни владних кланів, а середньостатистичним обивателям не сказати, що ставало жити краще – іще одна спільна з нами риса. Єдине, що нас відрізняє – і південь, і північ Киргизії налаштовані лояльно до Росії й на заробітки їдуть саме туди. Киргизстан вступив зрештою і в тайоженний союз, хоча я так і не зрозумів, де і хоч яка для них від цього вигода.
Киргизи, скільки це було можливо, залишались кочівниками і неписемними. Причому виглядає це як свідома відмова від непотрібних взагалі-то речей. Колись вони користувались давньотюркським рунічним письмом (принаймні, так стверджують), але відмовились же з часом.
Із вищеназваних причин у архітектурному плані в країні дивитись майже нема чого. Декілька пам’яток середньовіччя, залишених іншими народами. У найбільших містах країни, Бішкеку та Оші, впадає у вічі хіба радянський спадок.
Або російсько-імперський, як у Караколі.
Загалом жодного почуття смаку чи естетики щодо архітектури у киргизів так і не з’явилось, тому їхні містечка й села виглядають якось так: хаотичне чорти-що на тлі віковічних гір.
Або й ще гірше:
У Киргизії всього два великі міста. Бішкек – столиця і головна понаїхаловка, розмір якої зростає кошмарними темпами. З 1989 року населення із 620 тис. збільшилось до 1 млн. чоловік (а співвідношення киргизів/росіян змінилося з 23/56 до 74/17%).
І це без урахування передмість, що обліпили столицю тісним хаотичним кільцем, яке ще дужче ущільняється після кожної нової смути. Мені траплялося поетичне, але й досить насторожуюче їх визначення – «глиняний пояс шахіда». Особливо вражає з літака:
Ош – головний центр південної Киргизії і антипод столиці. Якщо продовжувати паралелі з Україною і Бішкек порівнювати з Києвом, то Ош – щось середнє між Львовом та Донецьком: культурний центр з вагомою етнічною меншістю. Узбеків і киргизів там майже порівну.
Домінантою Оша є священна гора Сулейман-Тоо. За легендами, на ній молився Соломон, в одній із печер жив Заратустра, та чого там тільки не було (якщо вірити)…
Іншою ознакою міста та півдня вцілому є махаллі – типово східні квартали з глухими покрученими вуличками.
Траса між Бішкеком та Ошем складає 700 км і долається у кращому випадку годин за 10-12, бо має кілька висотних перевалів та масу гірських серпантинів. Але хоча б раз у житті її варто проїхати: тамтешні пейзажі самі по собі – розкішна туристична атракція, особливо ділянки у долинах річок Нарин та Кокомерен.
І навіть рукотворне Токтогульське водосховище нікого не залишить байдужим:
Причому переїзду в одну сторону цілком достатньо. Між містами функціонує постійне недороге авіасполучення, і переліт замість 12 годин переїзду триватиме… хвилин сорок – такий собі стрибок через гори.
Гори займають чи не три чверті території Киргизії, переважно це хребти Тянь-Шаню висотою 3-4 тис. метрів. Але серед них виділяються й по-справжньому грандіозні. Пік Перемоги на кордоні з Китаєм має 7439 м.
Класичний вид Тянь-Шаньських хребтів – вічнозасніжені, байдужі до всього живого пасма:
Саме по горам та ущелинам Тянь-Шаню ми лазили найбільше. Але на південному заході він плавно переходить у ще вищий Памір. На межі з Таджикістаном розташована друга за висотою вершина Киргизії, пік Абу Алі ібн Сіни (7134 м, у радянські часи відомий як пік Леніна).
Сезон на Памірі тримає максимум протягом липня, а зараз там досі морози. Тому на ці гори я так і не ступив, але хочеться вірити, що хоча б побачив. Ось ця гряда за Ошем – то найпевніше воно:
Киргизстан дуже малонаселений: на 200 тис. кв. кілометрів (третина України) приходиться усього 6 млн. чол. Укупі з нерозвиненою промисловістю це робить його найчистішою країною Азії.
Киргизькі гори на будь-який смак: засніжені й різнокольорові, голі й по пояс у квітах.
Тут за один день можна побувати у всіх порах року і доторкнутись до різних етапів становлення цивілізації. Близько 10% киргизів досі ведуть напівкочовий спосіб життя: зиму пересиджують в селах (аілах), а з весни підіймаються на гірські плато, випасати худобу й жити у юртах. Юрта (вони її називають «боз уй» - шерстяний дім) – не палатка, а саме повноцінний портативний будинок.
Окрім пастуших, є і туристичні юрти, в одній із таких у нас була одна ночівля. На плато біля озера Сон-Куль їх ледве не ціле котеджне містечко.
І зайве говорити, що це ще й один зі стовпів киргизької ідентичності, обриси якого проглядають скрізь. Пам’ятник на Площі Перемоги у Бішкеку з характерними обрисами:
Юрти й гори на плитці перед Національним університетом:
А на прапорі Киргизстану зображено тюндук – круглий димовий отвір. Правда, в сучасних варіантах він закритий. Замість вогнища в центрі, юрти тепер отоплюються буржуйками (а в ролі палива найчастіше виступають баранячі кізяки, так ось).
Другий стовп киргизької ідентичності – «Манас». Це епос про подвиги однойменного героя, що об’єднав киргизів і привів їх на Тянь-Шань, котрий у епосі значиться як загублена батьківщина.
«Манас» є найбільшою поемою у світі (923 тис. рядків), за обсягом переважає Біблію і внесений у список нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Тим неймовірнішим виглядає факт, що вперше поему записали в 1920-х роках, а до того вона передавалась в усному вигляді.
Ну а пам’ятник Манасу – найчастіший у країні і, певно, за кількістю заткне за пояс усі інші разом узяті.
Третій стовп місцевої ідентичності – письменник Чингіз Айтматов. Це як Гоголь по-киргизьки: писав він російською мовою і про Казахстан, але найбільше знаний і шанований саме тут.
А ще це перше місце, де мені хотілося фотографувати людей (хоч я цього і не вмію).
Заодно і тренувався відрізняти киргизів та узбеків. Перші досі часто носять характерні білі ковпаки (але по факту все менше, переважно старі люди або на свята):
Узбеки віддають перевагу тюбетейкам, а їх жінки куди більш радикально закутані відповідно до ісламських канонів.
Найколоритніші люди в горах, вони фотографуються навіть охоче. Досі незіпсовані напливом туристів, але це діло тимчасове.
І вони дійсно пов’язані з нами, що спливало буквально на початку кожної розмови (а поговорити там люблять) – один служив в Україні, другий їздив по роботі, у третього там поліг хтось із рідних у далекому 1944-ому…
Українці в Киргизію теж переселялись. З кінця 19 ст. добровільно, а в період радянських репресій і не дуже. Тому якщо моніторити карти, серед типово азійських назв сіл раптом постають геть знайомі Григорівки, Василівки та Калинівки. Але якщо в 1997 р. українців налічувалось 70 тис., то зараз лише 23.
Виїхали і росіяни. У 1959 році їх частка в Киргизії сягнула історичного максимуму в 30%, зараз – усього 7%. Все-таки чужий для слов’ян тутешній клімат та менталітет, та й життя непросте. От і повтікали геть, залишивши по собі деінде мовчазні хрести, такі незвичні на тлі цих гір.
Зате прибувають туристи. Чи не найбільше, як не дивно, німців та французів. Хоча чому дивно, їм у Європі вже не знайти таких величезних незайманих просторів.
А це швейцарські велосипедистки підкорюють перевал 3600 метрів:
Туристів-росіян мало, українців ще менше. Я подорожував завдяки компанії mynameistravel, яка, схоже, зараз є єдиним провайдером із України. Вчасно з багатьох причин: і кожен новий тур чомусь відчутно дорожчий, і нереально там би було побачити то самому, особливо з першого разу. На додачу, цивілізація наступає, тому хтозна, чи довго це все можна буде застати в такому первозданному й чистому вигляді.
8-місячний робочий період, що передував цій відпустці, чомусь був як ніколи довгий та складний. В останні дні здавалось, дотерпіти б будь-якою ціною, і все само собою вирішиться. В один момент закінчиться тягомотина на роботі, болячки й постійні дрібні проблемки, що не дають спокійно жити, і буде тільки заслужений цікавий відпочинок. І він настав, і 11 днів пролетіли як одна мить.
А все інше так і лишилося.
З часом я,
У мене ж особисто є слабкість до озер (Особливо великих. І гарних), тому про Іссик-Куль я знав з незапам’ятних часів. Ще коли навіть уявити не міг, що хоча б в теорії зможу побачити його ближче, ніж із супутникового знімку на Гугл мапс. Зрештою, ми об’їхали озеро майже повністю по периметру, і свою особисту примху я задовільнив – тільки із-за нього одного дійсно варто було б сюди летіти. Але й без того у Киргизії більш ніж достатньо фантастичних і зовсім незнаних місць.
Переказувати чи копіювати відкриті джерела типу Вікіпедії особо немає сенсу, але все ж хочу виділити пару знакових речей. Хоча б аби показати, що історія Киргизстану і киргизів – до недавніх часів зовсім не одне і те ж.
Киргизи прийшли у Середню Азію із південного Сибіру, верхів’їв Єнісею та Обі (невідомо точно коли і навіщо), залишивши там своїх найближчих родичів – хакасів та алтайців. Наймогутніша їх держава – Киргизький каганат – була потужною, але існувала недовго, приблизно з 820 по 920 роки. І з сучасним Киргизстаном якщо і перетиналась по території, то суто символічно – більше розташовувалась на схід, охоплюючи райони сучасних Монголії, Росії та Китаю.
У той же час на місці Киргизстану кого тільки не було, включаючи знайомих нам скіфів та кипчаків, що залишили по собі кам’яні баби (яких тут називають балбали).
За скіфами та уйгурами слідувало становлення Караханидського каганату, найбільш знакової для тюрків середньовічної держави. Потім це все знесли монголо-татари, за якими пішов цілий калейдоскоп ханств та імперій. У цьому вирі подій так чи інакше спливали і самі киргизи, хоча важко сказати, настільки вони відрізнялись від тих перших, єнісейських… Як і коли стали мусульманами, відійшовши від своєї первозданної релігії – культу Тенгрі, що базується на вірі у божество Неба.
Зрештою до Середньої Азії дісталася усюдисуща Російська імперія, а за нею і СРСР, що кроїв тутешні кордони чи не найбільше, створюючи й знищуючи все нові області, автономії та республіки. І до певної пори це нікого, за великим рахунком, не хвилювало… аж поки в один момент ці кордони не стали державними.
Сучасна Киргизія має багато спільного з Україною, більше, ніж могло би здаватися на перший погляд. Вона так само поділяється на дві несхожі між собою половини, тільки не схід і захід, а північ та південь, розділені горами.
По-друге, в оточенні абсолютно авторитарних сусідів, тут демократія на грані анархії. Також є традиція майданити у випадку незадоволення владою та зносити її. І якщо революція 2005 року пройшла безкровно, то у 2010 були і жертви (офіційно 104 людини), і погроми.
На тлі останніх спалахнув давній конфлікт між киргизами та узбеками (яких 14% населення країни і майже всі зосереджені на півдні) – відголосок іще давнішої різанини 1990 року. Ймовірна кількість жертв дуже різниться у офіційних та неофіційних джерелах, від 1,2 до 10 тис. чоловік у першому конфлікті і до 2 тис. – у другому.
Так чи інакше, кожен новий переворот служив швидше для зміни владних кланів, а середньостатистичним обивателям не сказати, що ставало жити краще – іще одна спільна з нами риса. Єдине, що нас відрізняє – і південь, і північ Киргизії налаштовані лояльно до Росії й на заробітки їдуть саме туди. Киргизстан вступив зрештою і в тайоженний союз, хоча я так і не зрозумів, де і хоч яка для них від цього вигода.
Киргизи, скільки це було можливо, залишались кочівниками і неписемними. Причому виглядає це як свідома відмова від непотрібних взагалі-то речей. Колись вони користувались давньотюркським рунічним письмом (принаймні, так стверджують), але відмовились же з часом.
Із вищеназваних причин у архітектурному плані в країні дивитись майже нема чого. Декілька пам’яток середньовіччя, залишених іншими народами. У найбільших містах країни, Бішкеку та Оші, впадає у вічі хіба радянський спадок.
Або російсько-імперський, як у Караколі.
Загалом жодного почуття смаку чи естетики щодо архітектури у киргизів так і не з’явилось, тому їхні містечка й села виглядають якось так: хаотичне чорти-що на тлі віковічних гір.
Або й ще гірше:
У Киргизії всього два великі міста. Бішкек – столиця і головна понаїхаловка, розмір якої зростає кошмарними темпами. З 1989 року населення із 620 тис. збільшилось до 1 млн. чоловік (а співвідношення киргизів/росіян змінилося з 23/56 до 74/17%).
І це без урахування передмість, що обліпили столицю тісним хаотичним кільцем, яке ще дужче ущільняється після кожної нової смути. Мені траплялося поетичне, але й досить насторожуюче їх визначення – «глиняний пояс шахіда». Особливо вражає з літака:
Ош – головний центр південної Киргизії і антипод столиці. Якщо продовжувати паралелі з Україною і Бішкек порівнювати з Києвом, то Ош – щось середнє між Львовом та Донецьком: культурний центр з вагомою етнічною меншістю. Узбеків і киргизів там майже порівну.
Домінантою Оша є священна гора Сулейман-Тоо. За легендами, на ній молився Соломон, в одній із печер жив Заратустра, та чого там тільки не було (якщо вірити)…
Іншою ознакою міста та півдня вцілому є махаллі – типово східні квартали з глухими покрученими вуличками.
Траса між Бішкеком та Ошем складає 700 км і долається у кращому випадку годин за 10-12, бо має кілька висотних перевалів та масу гірських серпантинів. Але хоча б раз у житті її варто проїхати: тамтешні пейзажі самі по собі – розкішна туристична атракція, особливо ділянки у долинах річок Нарин та Кокомерен.
І навіть рукотворне Токтогульське водосховище нікого не залишить байдужим:
Причому переїзду в одну сторону цілком достатньо. Між містами функціонує постійне недороге авіасполучення, і переліт замість 12 годин переїзду триватиме… хвилин сорок – такий собі стрибок через гори.
Гори займають чи не три чверті території Киргизії, переважно це хребти Тянь-Шаню висотою 3-4 тис. метрів. Але серед них виділяються й по-справжньому грандіозні. Пік Перемоги на кордоні з Китаєм має 7439 м.
Класичний вид Тянь-Шаньських хребтів – вічнозасніжені, байдужі до всього живого пасма:
Саме по горам та ущелинам Тянь-Шаню ми лазили найбільше. Але на південному заході він плавно переходить у ще вищий Памір. На межі з Таджикістаном розташована друга за висотою вершина Киргизії, пік Абу Алі ібн Сіни (7134 м, у радянські часи відомий як пік Леніна).
Сезон на Памірі тримає максимум протягом липня, а зараз там досі морози. Тому на ці гори я так і не ступив, але хочеться вірити, що хоча б побачив. Ось ця гряда за Ошем – то найпевніше воно:
Киргизстан дуже малонаселений: на 200 тис. кв. кілометрів (третина України) приходиться усього 6 млн. чол. Укупі з нерозвиненою промисловістю це робить його найчистішою країною Азії.
Киргизькі гори на будь-який смак: засніжені й різнокольорові, голі й по пояс у квітах.
Тут за один день можна побувати у всіх порах року і доторкнутись до різних етапів становлення цивілізації. Близько 10% киргизів досі ведуть напівкочовий спосіб життя: зиму пересиджують в селах (аілах), а з весни підіймаються на гірські плато, випасати худобу й жити у юртах. Юрта (вони її називають «боз уй» - шерстяний дім) – не палатка, а саме повноцінний портативний будинок.
Окрім пастуших, є і туристичні юрти, в одній із таких у нас була одна ночівля. На плато біля озера Сон-Куль їх ледве не ціле котеджне містечко.
І зайве говорити, що це ще й один зі стовпів киргизької ідентичності, обриси якого проглядають скрізь. Пам’ятник на Площі Перемоги у Бішкеку з характерними обрисами:
Юрти й гори на плитці перед Національним університетом:
А на прапорі Киргизстану зображено тюндук – круглий димовий отвір. Правда, в сучасних варіантах він закритий. Замість вогнища в центрі, юрти тепер отоплюються буржуйками (а в ролі палива найчастіше виступають баранячі кізяки, так ось).
Другий стовп киргизької ідентичності – «Манас». Це епос про подвиги однойменного героя, що об’єднав киргизів і привів їх на Тянь-Шань, котрий у епосі значиться як загублена батьківщина.
«Манас» є найбільшою поемою у світі (923 тис. рядків), за обсягом переважає Біблію і внесений у список нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Тим неймовірнішим виглядає факт, що вперше поему записали в 1920-х роках, а до того вона передавалась в усному вигляді.
Ну а пам’ятник Манасу – найчастіший у країні і, певно, за кількістю заткне за пояс усі інші разом узяті.
Третій стовп місцевої ідентичності – письменник Чингіз Айтматов. Це як Гоголь по-киргизьки: писав він російською мовою і про Казахстан, але найбільше знаний і шанований саме тут.
А ще це перше місце, де мені хотілося фотографувати людей (хоч я цього і не вмію).
Заодно і тренувався відрізняти киргизів та узбеків. Перші досі часто носять характерні білі ковпаки (але по факту все менше, переважно старі люди або на свята):
Узбеки віддають перевагу тюбетейкам, а їх жінки куди більш радикально закутані відповідно до ісламських канонів.
Найколоритніші люди в горах, вони фотографуються навіть охоче. Досі незіпсовані напливом туристів, але це діло тимчасове.
І вони дійсно пов’язані з нами, що спливало буквально на початку кожної розмови (а поговорити там люблять) – один служив в Україні, другий їздив по роботі, у третього там поліг хтось із рідних у далекому 1944-ому…
Українці в Киргизію теж переселялись. З кінця 19 ст. добровільно, а в період радянських репресій і не дуже. Тому якщо моніторити карти, серед типово азійських назв сіл раптом постають геть знайомі Григорівки, Василівки та Калинівки. Але якщо в 1997 р. українців налічувалось 70 тис., то зараз лише 23.
Виїхали і росіяни. У 1959 році їх частка в Киргизії сягнула історичного максимуму в 30%, зараз – усього 7%. Все-таки чужий для слов’ян тутешній клімат та менталітет, та й життя непросте. От і повтікали геть, залишивши по собі деінде мовчазні хрести, такі незвичні на тлі цих гір.
Зате прибувають туристи. Чи не найбільше, як не дивно, німців та французів. Хоча чому дивно, їм у Європі вже не знайти таких величезних незайманих просторів.
А це швейцарські велосипедистки підкорюють перевал 3600 метрів:
Туристів-росіян мало, українців ще менше. Я подорожував завдяки компанії mynameistravel, яка, схоже, зараз є єдиним провайдером із України. Вчасно з багатьох причин: і кожен новий тур чомусь відчутно дорожчий, і нереально там би було побачити то самому, особливо з першого разу. На додачу, цивілізація наступає, тому хтозна, чи довго це все можна буде застати в такому первозданному й чистому вигляді.
8-місячний робочий період, що передував цій відпустці, чомусь був як ніколи довгий та складний. В останні дні здавалось, дотерпіти б будь-якою ціною, і все само собою вирішиться. В один момент закінчиться тягомотина на роботі, болячки й постійні дрібні проблемки, що не дають спокійно жити, і буде тільки заслужений цікавий відпочинок. І він настав, і 11 днів пролетіли як одна мить.
А все інше так і лишилося.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2019-06-13 10:19 am (UTC)хоча я так і не зрозумів, де і хоч яка для них від цього вигода
Белорусы тоже не понимают, где и какая для нас от этого ТС выгода :) Наше правительство вступало туда ради российских тарифов на энергоносители (но тут восточные соседушки предсказуемо их одурили) и рынка сбыта нашей продукции (привет Роспотребнадзору!). Думаю, киргизы тоже вступали туда ради энергоносителей и свободных границ для своих работников. Возможно, была ещё какая-то китаефобия и попытка спрятаться под крылом у более привычного "большого соседа"
По мне, узбеков и киргизов хотя бы по разрезу глаз несложно отличить (я в России бываю иногда, поэтому зачастую киргизов навострился узнавать сразу). Мне, кстати, зимой попалась группа студентов-практикантов из Туркменистана, один из них сразу выделялся хоть и тоже характерной среднеазиатской, но менее монголоидной внешностью. Потом разговорились - оказался узбек, живущий в Туркменистане :)
ЗЫ. Интересно было бы узнать бюджет поездки, конечно же :)
no subject
Date: 2019-06-13 11:35 am (UTC)бюджет 730 сама поездка + ок. 400 все авиабилеты + 170 траты на месте вечнозелёных тугриков.
no subject
Date: 2019-06-13 03:42 pm (UTC)Что-то не то.... Жил два года и с теми, и с теми (из 25 бойцов взвода - 1 русский, 1 латыш, 1 коми, а остальные - лезгины, аварцы, туркмены, узбеки). В батальоне были и грузины, и табасаранцы, корейцы, русские, украинцы, таджики, казахи, киргизы. Туркмены вааще не похожи на монголов, как и таджики. А вот у узбеков этой черты поболе, но много меньше чем у киргизов и казахов. Хотя не всё так однозначно, как и среди украинцев "степной" элемент проскакивает частенько. "Степной" - не "монгольский"....
Кстати, узбеки быстрее других осваивали навыки. Общий уровень узбеков выделялся в лучшую сторону. Ну, со славянами не стравниваю - там уровень общей эрудиции другой. Этому были объективные причины, но факт.
no subject
Date: 2019-06-13 03:56 pm (UTC)no subject
Date: 2019-06-13 04:26 pm (UTC)Кстати, в Киеве работал с двумя "нашими" уйгурами.
no subject
Date: 2019-06-13 07:52 pm (UTC)no subject
Date: 2019-06-13 09:24 pm (UTC)Про эрудицию могу сказать только, что конкретно в этой группе тот узбек был самый толковый