v1snyk: (Default)
[personal profile] v1snyk
Чернівецька область чомусь мало асоціюється з Карпатами. Але якщо потрапити хоч раз у тутешні гори та гуцульські села, неодмінно захочеться ще.

От і я, побувавши 2 роки тому у Виженці й на перевалі Німчич, не зміг довго втриматись, аби ще раз не повернутись у ці місця. Цього разу – з прицілом на Буковинські водоспади біля села Розтоки.


Від Чернівців до Розтоків 90 км, які можна проїхати приблизно за 3 години; така вже специфіка місцевих доріг. Деякі ділянки шляху між Вижницею та Підзахаричами настільки жахливі, що автобус витягував лише 5-7 км на годину.

Біля проходу на водоспади є своя зупинка, але я спочатку проїхав у самі Розтоки, із-за дерев’яної церкви.

Якщо ближче до Чернівців буковинські храми здебільшого хатнього типу, тут вони уже схожі на гуцульські: триверхі, хрещаті у плані. Конкретно ця – 1846 (1875?) року.


В одному стилі з церквою виконана і дзвіниця, що одночасно є брамою до двору.


Поруч будують великий новий храм, але в такому стані він уже років десять, певно.


А ще то було перше вересня, і зі школи по домівкам якраз розходились батьки й діти. На таке свято, здебільшого, гарно вбрані у вишиванки. Але як не крути, як же все-таки добре, коли у перший день осені не треба ні в яку школу, ні в універ, зате можна піти у гори, наприклад.


І я пішов – назустріч горам:




Весь відрізок дороги від Вижниці до Розток (і далі ще кілометрів десять) лежить у долині Черемоша. І хоча річка здебільшого не видна за деревами, на відкритих просторах охоче радує своїми краєвидами.




Буковинські водоспади розмістились компактним каскадом на річечці Смугарів та її притоках (тому друга назва – Смугарські), яка тут же, за трасою, впадає в Черемош.

Долина з водоспадами лежить на південь від дороги у східній частині розкиданих на багато кілометрів Розток. Усього їх сім, я знайшов п’ять; з першого разу, без провідника і з трошки брехливим навігатором, ніби непоганий результат.


Перший від дороги невеликий водоспад має назву Ковбер. У цьому місці річка тече фактично між чиїмись ділянками та городами, але пробратись до нього можна.




Десь поруч на лівій притоці є 10-метровий водоспад Сич, але то, здається, ще більше углиб приватних володінь. Я ж пішов далі проти течії Смугарова, який по мірі підйому звільнявся від дворів навкруг себе. Річка типово гірська, з порогами та обривами.






Наступний водоспад – Нижній Гук, що складається з кількох каскадів загальною висотою 9 метрів. Так він виглядає зі стежки:


Але можна підійти і ближче.






Іще вище – водоспад Ворота, і дійсно-таки схожий. Тут стає видно, що вода справді камінь точить, і то не тільки приказка.




Щоб пройти далі, хтось приладнав дерев’яні східці, а до того там стояла… табуретка. Милота.


За Воротами село остаточно закінчується, є тільки ліс навколо, річка і стежка, що перекидається то на один, то на інший берег, а то і зовсім зникає: тоді можна чалапати тільки по воді.


Тому не такою вже і безглуздою ідеєю було знову йти в гори в капцях, хоч ноги одразу висихали.


Як нагорода за підйом, іще два ефектні водоспади. Середній Гук:


І Великий Гук. Відповідно до назви, він і найвищий – 19 метрів:


Ще десь має бути 5-метровий Верхній Гук, але далі стежка не виглядала прохідною, і я повернув назад.


Чарівна Гуцульщина:


Вернувся до траси та пішов пішки 4 кілометри до Підзахаричів. З дурною головою і ногам проблема… Але там над дорогою так само в’ється Черемош, а навколо такі милі й зелені Карпати, що воно було того варте.






Першою у Підзахаричах стає видно церкву:


І хоча з дороги здається, що вона невисоко, насправді треба видертись на пристойний пагорб. Зате звідти, як на долоні, розкішні панорами з Черемошем. Звідки я прийшов:




А це погляд на південну околицю села. Фігурки на березі – тутешні школярі, що також уже відбули день знань і гайнули до річки. І, незважаючи на відстань, мене теж помітили.




Церква Святого Василя (1876) дуже схожа на Розтоцьку – така ж гуцульська триверха із широкою навою. Тільки тут настільки зашита в бляху, що й не видно, що дерев’яна.




Особливість Підзахаричів у тому, що довгі десятиліття єдина дорога з села до великої землі пролягала через перевал Німчич, а отже, взимку і в погану погоду її не було взагалі. Така ізольованість допомогла зберегли старий уклад життя та народні традиції.

Є тут у центрі і відповідні музеї; але я так і не зрозумів, де в них центр, і пішов навмання верхом села. І тут воно все одно надзвичайно колоритне:






Над хатами так само нависають гори, і хати деруться на них:




Вернувся назад на трасу і до Черемоша.




Далі дорога перескакує то на один, то на інший берег річки, таким чином виходячи то в Івано-Франківську область, то назад у Чернівецьку.

На підході до села Тюдів на нас чекає іще одна пам’ятка, цього разу природня. Це Сокільська або Тюдівська скеля, яка 100-метровою майже вертикальною громадиною нависає над дорогою. І це ще один приклад того, як вода точить камінь, адже такий її вид – результат вікових зусиль Черемоша.


Тут же з гір стікає річечка Сикавка, яка утворює однойменний водоспад, над яким – пам’ятник Шевченку. Пам’ятник сучасний, але взагалі з’явився на цьому місці ще у 1896 році, чи не перший в західній Україні.




Можна піднятись на майданчик над водоспадом, звідки відкривається черговий вид на меандр Черемоша та гори за ним. Але на той день він останній – час спускатись до дороги та ловити попутку до великої землі.




У Чернівцях я того разу й не затримався фактично, повечеряв і на поїзд. Тим часом центр міста почали захоплювати роботи, а місцеві дівчата й не проти.


І хоч то був перший день вересня, стояла пристойна спека, що аж коти почали плавитись:) Така осінь мені до вподоби.

This account has disabled anonymous posting.
If you don't have an account you can create one now.
HTML doesn't work in the subject.
More info about formatting

Profile

v1snyk: (Default)
v1snyk

July 2025

S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 9th, 2025 09:14 am
Powered by Dreamwidth Studios