![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykУ пошуках чергового словацького замку ми направляємось у місто Бойніце. Воно зовсім маленьке (5 тис. населення) і не має свого вокзалу чи автовокзалу, тому добиратись сюди так чи інакше через сусідню Прєвідзу, майже вдесятеро більшу.
У Прєвідзі я заодно ночував, ставши, певно, першим українським постояльцем за бозна-скільки часу, бо адміністратор у готелі про всяк випадок два рази перепитав, а де ж моя віза в паспорті:) Залишивши речі в готелі, вирушаю в Бойніце, до якого можна доїхати міськими автобусами.
Якщо до цього ми бачили найбільший за розмірами чи найбрутальніший за видом замки Словаччини, то цей називають найромантичнішим. Навіть проти сонця і з якимись приладнаними трубами й драбинами він виглядає казково.
На перший погляд важко повірити, що цей ляльковий палац колись був боєздатною одиницею. Проте він уперше згадується у 1113 році, спочатку дерев’яний, а деякі джерела пишуть навіть про укріплення із глини(!) на цьому місці ще від 9 ст.
Скільки разів він змінювався сам і скількох господарів змінив, то довга історія. Важливу роль у ній грає граф Ян Францишек Палфій, який на зламі 19-20 століть перебудовує його у стилі замків долини Луари, дуже близько до сучасного вигляду. Причиною тому стало його нещасливе кохання до французької аристократки, яка не хотіла переїжджати у місце, яке нічим не нагадує її батьківщину.
Реконструкція затягнулась на 21 рік, дівчина вийшла за іншого, а граф помер неодруженим. От і довіряй цим жінкам, хоч і аристократкам.
Замок перебував у приватній власності до кінця Другої Світової, після чого його конфіскували. У 1950 році сильно погорів, але його досить швидко відновили, уже в якості музею. Зараз він найбільш відвідуваний у країні.
Пишуть, що інтер’єри чудово збережені і вражають не менше зовнішньої оболонки. Але я приїхав у Бойніце під вечір, свідомо ними пожертвувавши, щоб встигнути відвідати побільше місць за той день. До того ж, традиційно для Словаччини, всередину не потрапити без екскурсії.
Криниця біля входу:
Ну і пішли по периметру, вихоплюючи у просвітах між деревами фрагменти й деталі:
Замкова каплиця:
Найкраще освітлення увечері, що логічно, із західної сторони:
Звідси ж можна наробити кадрів від води, так як замковий рів і досі заповнений.
Тут же найбільше помітно, що ми на висоті. З цієї сторони відкриваються види на червоні черепичні дахи Бойніце і навіть Прєвідзу видно на горизонті.
Поруч є озерце з маленькою вежею на острові. Бутафорія, але симпатична, класне місце для прогулянок. Зелень, пташки і все таке.
Є свої мешканці і на огородженій території замку.
Коли поставив лайк самому собі:)
А потім зарядка.
І олень там за парканом бродить. Своєрідна компенсація за дикого оленя, якого я бачив того ж дня із вікна потяга, але не встиг сфотографувати.
І зоопідбірку закінчує оце плюшеве чудо, що відчайдушно на мене дзявкотіло, намагаючись прогнати від свого двору.
Тепер прогуляємось містечком. Тут усе заточене на туризм: окрім власне замку-музею, це зоопарк, кінні прогулянки, термальний басейн, ресторанчики… І просто воно дуже гарне у м’якому вечірньому світлі.
Костьол Святого Мартина (1370-80):
З-поміж інших споруд виділяється будинок з дерев’яною вежею. Ратуша?
Зовнішні оборонні стіни помітно брутальніші за ляльковий замок:
Хтось у такій стіні живе:
Через долину Нітри відкриваються панорами Прєвідзи, центр якої угадується за шпилями костьолів.
І її багатоповерхівки, і промзона, і просто гори вдалині:
Назад пройшов пішки, хоча нічого цікавого по дорозі немає (окрім супермаркету). Річка Нітра, яка служить межею між містами, тут зовсім маленька.
Так як ще було світло, прогулявся і до центру Прєвідзи. Навряд колись сюди повернусь, то хай буде за компанію.
Це шахтарське місто, як виявилось (добувають буре вугілля), але пам’ятник гірнику стоїть біля факультету інформатики Жилінського університету.
Модерні Кирило й Мефодій:
Перший костьол по дорозі, бароковий красень 1666 року. Прибудова з одного боку – монастирські келії.
Другий костьол, Успіння Пресвятої Богородиці, більш аскетичний, але відчутно старший – аж 1260 року, виконаний у готичному стилі.
А тим часом на місто лагідно опускався вечір…
За храмами, в стороні від шумної траси сховалась площа Свободи, їх центральний майдан. П’ятничного вечора там грала якась місцева група, було багато містян та дітей, що бавились у фонтані та обсіли пам’ятники. Прєвідза нагадала Ружомберок, іще одне нетуристичне місто, яке красиве саме для себе, а не на показ, і тому особливо затишне.
Мені ж пора було на перепочинок, а ще затемна – на перший поїзд. Я поїхав далі і схід сонця застав мене вже в дорозі.
Транспортне розташування Прєвідзи не дуже зручне, тому довелось робити пересадку у місті Леопольдов. Воно відоме хіба що величезною в’язницею, така собі туристична атракція. Зате тут капітальний старовинний вокзал.
Спадкоємність у поколіннях локомотивів:
У Прєвідзі я заодно ночував, ставши, певно, першим українським постояльцем за бозна-скільки часу, бо адміністратор у готелі про всяк випадок два рази перепитав, а де ж моя віза в паспорті:) Залишивши речі в готелі, вирушаю в Бойніце, до якого можна доїхати міськими автобусами.
Якщо до цього ми бачили найбільший за розмірами чи найбрутальніший за видом замки Словаччини, то цей називають найромантичнішим. Навіть проти сонця і з якимись приладнаними трубами й драбинами він виглядає казково.
На перший погляд важко повірити, що цей ляльковий палац колись був боєздатною одиницею. Проте він уперше згадується у 1113 році, спочатку дерев’яний, а деякі джерела пишуть навіть про укріплення із глини(!) на цьому місці ще від 9 ст.
Скільки разів він змінювався сам і скількох господарів змінив, то довга історія. Важливу роль у ній грає граф Ян Францишек Палфій, який на зламі 19-20 століть перебудовує його у стилі замків долини Луари, дуже близько до сучасного вигляду. Причиною тому стало його нещасливе кохання до французької аристократки, яка не хотіла переїжджати у місце, яке нічим не нагадує її батьківщину.
Реконструкція затягнулась на 21 рік, дівчина вийшла за іншого, а граф помер неодруженим. От і довіряй цим жінкам, хоч і аристократкам.
Замок перебував у приватній власності до кінця Другої Світової, після чого його конфіскували. У 1950 році сильно погорів, але його досить швидко відновили, уже в якості музею. Зараз він найбільш відвідуваний у країні.
Пишуть, що інтер’єри чудово збережені і вражають не менше зовнішньої оболонки. Але я приїхав у Бойніце під вечір, свідомо ними пожертвувавши, щоб встигнути відвідати побільше місць за той день. До того ж, традиційно для Словаччини, всередину не потрапити без екскурсії.
Криниця біля входу:
Ну і пішли по периметру, вихоплюючи у просвітах між деревами фрагменти й деталі:
Замкова каплиця:
Найкраще освітлення увечері, що логічно, із західної сторони:
Звідси ж можна наробити кадрів від води, так як замковий рів і досі заповнений.
Тут же найбільше помітно, що ми на висоті. З цієї сторони відкриваються види на червоні черепичні дахи Бойніце і навіть Прєвідзу видно на горизонті.
Поруч є озерце з маленькою вежею на острові. Бутафорія, але симпатична, класне місце для прогулянок. Зелень, пташки і все таке.
Є свої мешканці і на огородженій території замку.
Коли поставив лайк самому собі:)
А потім зарядка.
І олень там за парканом бродить. Своєрідна компенсація за дикого оленя, якого я бачив того ж дня із вікна потяга, але не встиг сфотографувати.
І зоопідбірку закінчує оце плюшеве чудо, що відчайдушно на мене дзявкотіло, намагаючись прогнати від свого двору.
Тепер прогуляємось містечком. Тут усе заточене на туризм: окрім власне замку-музею, це зоопарк, кінні прогулянки, термальний басейн, ресторанчики… І просто воно дуже гарне у м’якому вечірньому світлі.
Костьол Святого Мартина (1370-80):
З-поміж інших споруд виділяється будинок з дерев’яною вежею. Ратуша?
Зовнішні оборонні стіни помітно брутальніші за ляльковий замок:
Хтось у такій стіні живе:
Через долину Нітри відкриваються панорами Прєвідзи, центр якої угадується за шпилями костьолів.
І її багатоповерхівки, і промзона, і просто гори вдалині:
Назад пройшов пішки, хоча нічого цікавого по дорозі немає (окрім супермаркету). Річка Нітра, яка служить межею між містами, тут зовсім маленька.
Так як ще було світло, прогулявся і до центру Прєвідзи. Навряд колись сюди повернусь, то хай буде за компанію.
Це шахтарське місто, як виявилось (добувають буре вугілля), але пам’ятник гірнику стоїть біля факультету інформатики Жилінського університету.
Модерні Кирило й Мефодій:
Перший костьол по дорозі, бароковий красень 1666 року. Прибудова з одного боку – монастирські келії.
Другий костьол, Успіння Пресвятої Богородиці, більш аскетичний, але відчутно старший – аж 1260 року, виконаний у готичному стилі.
А тим часом на місто лагідно опускався вечір…
За храмами, в стороні від шумної траси сховалась площа Свободи, їх центральний майдан. П’ятничного вечора там грала якась місцева група, було багато містян та дітей, що бавились у фонтані та обсіли пам’ятники. Прєвідза нагадала Ружомберок, іще одне нетуристичне місто, яке красиве саме для себе, а не на показ, і тому особливо затишне.
Мені ж пора було на перепочинок, а ще затемна – на перший поїзд. Я поїхав далі і схід сонця застав мене вже в дорозі.
Транспортне розташування Прєвідзи не дуже зручне, тому довелось робити пересадку у місті Леопольдов. Воно відоме хіба що величезною в’язницею, така собі туристична атракція. Зате тут капітальний старовинний вокзал.
Спадкоємність у поколіннях локомотивів: