![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykЯкби мене спитали, яка із подорожей, здійснених за цей рік, сподобалась найбільше (а він таки виявився продуктивним, вмістив 3 нові країни, чарівні Чернівці, божественний Чортків і магічну Мигію, не кажучи вже про попсові Львів та Кам’янець). Ось ця.
Так довго планована і все одно з великою долею імпровізації велопоїздка між двома райцентрами, головним чином берегом Південного Бугу. Тож запрошую вас пройти її також, і сам переживу ще раз із превеликим задоволенням. На нас чекають древні дерев’яні храми Богом забутих сіл, розбиті дороги, що деінде перетворюються на ледь видимі в траві стежки, і, звісно, пейзажі найгарнішої річки України.
Усього активна частина маршруту вийшла такою:
Були нюанси з тим як доперти велосипед автобусом у Немирів, але зрештою все пройшло добре. Сам Немирів я вкотре незаслужено обділив увагою, залишивши знову на пізніше. Усього кілька хвилин дороги на захід і про місто нагадують лише далекі хатки у вранішній імлі.
Для початку заїхав у село Мухівці, заради церкви.
Дерев’яний храм Іоанна Богослова 1880 року обезбашенний, себто позбавлений верху у радянські часи.
Іще в них є щось отаке дивне на кладовищі (наче каплиця, та хтозна).
Із Мухівців вернувся на трасу і поїхав у Воробіївку, яка уже на березі Бугу. У селі для пристойності розворушив усіх собак і заблукав. Довелось героїчно форсувати порослий кропивою струмок, який відділяв мене від наміченого маршруту. Зате надибав дореволюційну будівлю, схожу на млин.
І ось я нарешті коло стартової точки – понтонного місту через Буг (він веде у село Нова Миколаївка, і схоже, то для неї єдина зв’язна ниточка з цивілізацією).
Поруч народ активно готувався до сплаву на катамаранах, ну а мені час обстежувати береги.
Для початку у Воробіївці спустився трошки за течією, де каскади порогів трапляються аж до наступного села.
Там довбонутись як гарно.
Але я все ж планував рухатись проти течії. Тому вернувся до мосту і вирушив на північ, до Стрільчинців. Нормальні люди, щоб туди добратись, робили б петлю через трасу. Але по берегу тягнеться стежка, такий собі короткий авантюрний шлях… І там так прекрасно. Саме ось цей відрізок між селами, там де немає доріг як таких, був найпрекраснішою частиною маршруту.
Водні процедури.
Річка то звільняється від порогів, то знову поринає в них.
Чорногузів там не просто є, а прямо таки непристойно багато.
Найгарніша, як на мене, гряда порогів знаходиться зі сторони Стрільчинців, як проїхати до них під газопровідною трубою. Це просто божественної краси місця, напевно, одні з найгарніших у області. Стільки вже облазив усього понад Бугом, але він усе одно не перестає дивувати.
Вдалині уже видно міст у Стрільчинцях.
Стежка ж спочатку уходить в ліс, а далі тягнеться таким крутим кам’янистим пригорком, що деінде доводилось котити велосипед, аби не вийшло раптом незапланованого купання.
Самі Стрільчинці звідси майже невидимі і лежать нагорі понад отакими схилами.
Замок невідомого власника у стилі бикоко, орієнтовно початок 21 ст.:)
Пороги у Стрільчинцях:
Перетинаємо Буг через міст. На правому березі річки є самотня сільська вуличка, на якій можна знайти екзотику, а саме дерев’яний млин.
Далі на деякий час залишаю річку, щоб дуже поганою дорогою дістатись наступного села – Канави. У центрі Канави на узвишші є маленька дерев’яна церква, сучасна.
Знане з 1651 року село отримало таку непрезентабельну назву, бо старожили, спускаючись з верхів’їв до річки, говорили «іду до канави». Як і Стрільчинці, воно лежить по обидва береги Бугу, але мосту тут немає, а є ще одна екзотика – паром.
Якщо попередні села відомі тільки кошерним мандрівникам, то Канава позиціонує себе як відомий центр зеленого туризму з розвиненою інфраструктурою.
По факту ж цього всього я не помітив. Якщо до того мені раз-по-раз зустрічались відпочивальники з фургонами чи палатками, то в Канаві тупо пусто. Тільки деінде сміття, як явна ознака того, що тут все ж бувають люди. Ото нагорі – напевно, «Родинне гніздо», осередок зеленого туризму.
От чого у Канави точно не відбереш, то це її краси.
Пороги.
Тихою безлюдною вулицею покидаю село. Зараз там мешкає трохи більше сотні людей. «Як корабель назвеш…»
Затим на мене чекав героїчний ривок у Дзвониху через Колюхів (якщо вірити карті, це на 83 метри над рівнем моря вище).
У Колюхові знаходимо ще одну обезбашенну церкву, Олександра Невського, 1898 року.
Якщо дороги у самих селах більш-менш, то між ними – погана бруківка майже без узбіччя (словом, дупа велосипедиста відчує кожен камінчик). Найкращий транспорт тут і досі ось такий.
Дзвониха – найцікавіше в архітектурному плані із сіл того дня. Тутешня церква, також дерев’яна (Покровська, 1888 рік) найгарніша з-поміж усіх і чудово збережена. Знайти її теж найважче, бо стоїть не на головній вулиці, а в глибинці.
Коло церкви є пару старовинних будівель, гармонійно складених з каменю та цегли.
Як і сусідній Тиврів, Дзониха належала Яршинським. Був тут і класицистичний палац, але давно і сліду по ньому нема. Зате є автентичні стайні Ярошинських, у радянські часи пристосовані під потреби колгоспу. Це могутні і грубі споруди, схожі на замкові укріплення.
Від деяких лишилось зовсім мало…
Інші просто потопають у зелені аж під самий дах.
Сімейство.
Далі – Тиврів. Кінцевий відрізок дороги був справжньою сатисфакцією за всі попередні – ідеальна асфальтівка, що стрімко уходить униз.
Тиврів я об’їздив ще минулого року, тому глянув на нього тільки краєчком ока. Домніканський кляштор помітно відбудовують, от тільки оця золотиста цибулька… Сумніваюсь, що вона тут така була.
Потім – заслужений обід і перепочинок просто на пішохідному містку, благо, краєвиди на Буг тут також шикарні. Затим залишався фінішний ривок на Вінницю. Була сильна втома, яка очікувано і давно забулася, а от всі приємні враження житимуть у пам’яті ще багато років.
Так довго планована і все одно з великою долею імпровізації велопоїздка між двома райцентрами, головним чином берегом Південного Бугу. Тож запрошую вас пройти її також, і сам переживу ще раз із превеликим задоволенням. На нас чекають древні дерев’яні храми Богом забутих сіл, розбиті дороги, що деінде перетворюються на ледь видимі в траві стежки, і, звісно, пейзажі найгарнішої річки України.
Усього активна частина маршруту вийшла такою:
Були нюанси з тим як доперти велосипед автобусом у Немирів, але зрештою все пройшло добре. Сам Немирів я вкотре незаслужено обділив увагою, залишивши знову на пізніше. Усього кілька хвилин дороги на захід і про місто нагадують лише далекі хатки у вранішній імлі.
Для початку заїхав у село Мухівці, заради церкви.
Дерев’яний храм Іоанна Богослова 1880 року обезбашенний, себто позбавлений верху у радянські часи.
Іще в них є щось отаке дивне на кладовищі (наче каплиця, та хтозна).
Із Мухівців вернувся на трасу і поїхав у Воробіївку, яка уже на березі Бугу. У селі для пристойності розворушив усіх собак і заблукав. Довелось героїчно форсувати порослий кропивою струмок, який відділяв мене від наміченого маршруту. Зате надибав дореволюційну будівлю, схожу на млин.
І ось я нарешті коло стартової точки – понтонного місту через Буг (він веде у село Нова Миколаївка, і схоже, то для неї єдина зв’язна ниточка з цивілізацією).
Поруч народ активно готувався до сплаву на катамаранах, ну а мені час обстежувати береги.
Для початку у Воробіївці спустився трошки за течією, де каскади порогів трапляються аж до наступного села.
Там довбонутись як гарно.
Але я все ж планував рухатись проти течії. Тому вернувся до мосту і вирушив на північ, до Стрільчинців. Нормальні люди, щоб туди добратись, робили б петлю через трасу. Але по берегу тягнеться стежка, такий собі короткий авантюрний шлях… І там так прекрасно. Саме ось цей відрізок між селами, там де немає доріг як таких, був найпрекраснішою частиною маршруту.
Водні процедури.
Річка то звільняється від порогів, то знову поринає в них.
Чорногузів там не просто є, а прямо таки непристойно багато.
Найгарніша, як на мене, гряда порогів знаходиться зі сторони Стрільчинців, як проїхати до них під газопровідною трубою. Це просто божественної краси місця, напевно, одні з найгарніших у області. Стільки вже облазив усього понад Бугом, але він усе одно не перестає дивувати.
Вдалині уже видно міст у Стрільчинцях.
Стежка ж спочатку уходить в ліс, а далі тягнеться таким крутим кам’янистим пригорком, що деінде доводилось котити велосипед, аби не вийшло раптом незапланованого купання.
Самі Стрільчинці звідси майже невидимі і лежать нагорі понад отакими схилами.
Замок невідомого власника у стилі бикоко, орієнтовно початок 21 ст.:)
Пороги у Стрільчинцях:
Перетинаємо Буг через міст. На правому березі річки є самотня сільська вуличка, на якій можна знайти екзотику, а саме дерев’яний млин.
Далі на деякий час залишаю річку, щоб дуже поганою дорогою дістатись наступного села – Канави. У центрі Канави на узвишші є маленька дерев’яна церква, сучасна.
Знане з 1651 року село отримало таку непрезентабельну назву, бо старожили, спускаючись з верхів’їв до річки, говорили «іду до канави». Як і Стрільчинці, воно лежить по обидва береги Бугу, але мосту тут немає, а є ще одна екзотика – паром.
Якщо попередні села відомі тільки кошерним мандрівникам, то Канава позиціонує себе як відомий центр зеленого туризму з розвиненою інфраструктурою.
По факту ж цього всього я не помітив. Якщо до того мені раз-по-раз зустрічались відпочивальники з фургонами чи палатками, то в Канаві тупо пусто. Тільки деінде сміття, як явна ознака того, що тут все ж бувають люди. Ото нагорі – напевно, «Родинне гніздо», осередок зеленого туризму.
От чого у Канави точно не відбереш, то це її краси.
Пороги.
Тихою безлюдною вулицею покидаю село. Зараз там мешкає трохи більше сотні людей. «Як корабель назвеш…»
Затим на мене чекав героїчний ривок у Дзвониху через Колюхів (якщо вірити карті, це на 83 метри над рівнем моря вище).
У Колюхові знаходимо ще одну обезбашенну церкву, Олександра Невського, 1898 року.
Якщо дороги у самих селах більш-менш, то між ними – погана бруківка майже без узбіччя (словом, дупа велосипедиста відчує кожен камінчик). Найкращий транспорт тут і досі ось такий.
Дзвониха – найцікавіше в архітектурному плані із сіл того дня. Тутешня церква, також дерев’яна (Покровська, 1888 рік) найгарніша з-поміж усіх і чудово збережена. Знайти її теж найважче, бо стоїть не на головній вулиці, а в глибинці.
Коло церкви є пару старовинних будівель, гармонійно складених з каменю та цегли.
Як і сусідній Тиврів, Дзониха належала Яршинським. Був тут і класицистичний палац, але давно і сліду по ньому нема. Зате є автентичні стайні Ярошинських, у радянські часи пристосовані під потреби колгоспу. Це могутні і грубі споруди, схожі на замкові укріплення.
Від деяких лишилось зовсім мало…
Інші просто потопають у зелені аж під самий дах.
Сімейство.
Далі – Тиврів. Кінцевий відрізок дороги був справжньою сатисфакцією за всі попередні – ідеальна асфальтівка, що стрімко уходить униз.
Тиврів я об’їздив ще минулого року, тому глянув на нього тільки краєчком ока. Домніканський кляштор помітно відбудовують, от тільки оця золотиста цибулька… Сумніваюсь, що вона тут така була.
Потім – заслужений обід і перепочинок просто на пішохідному містку, благо, краєвиди на Буг тут також шикарні. Затим залишався фінішний ривок на Вінницю. Була сильна втома, яка очікувано і давно забулася, а от всі приємні враження житимуть у пам’яті ще багато років.