Озера у затоплених кар'єрах давно є для мене одними з найулюбленіших місць для відвідування в Україні. За можливості, я стараюся побачити їх хоча б мимохідь, до деяких їздив спеціально. Зазвичай біля них немає ніякої супутньої інфраструктури, тому ці візити дуже короткі. Минулого року винятком став колишній кар'єр у селі Могилівка, що за 25 км від Вінниці.

( Читати і дивитись далі )

Усім, хто хоч трохи мене знає, відома моя любов до затоплених кар'єрів. Скільки я облазив їх у різних регіонах України (до деяких місць лише заради кар'єру і їхав) – не злічити.

1. Парадокс ситуації полягає в тому, що один із них знаходиться в Кривому Розі, усього за три кілометри від дому, де я прожив 2/3 життя… а був я на ньому аж один раз, та й то в мерзенну дощову погоду, коли красу озера толком не видно. Цього року я нарешті виправився, хоча погода теж була хмарною, та принаймні не настільки, щоб завадити наробити купу яскравих фоток.

( Читати і дивитись далі )

Уперше я познайомився з Ужгородом у далекому 2015 році, внаслідок екскурсії тривалістю менше дня і не надто якісної за змістом, що усвідомив уже з часом. Тим не менш, центр тоді встиг обійти непогано, завдяки чому й народилася перша замітка про це місто, котра стільки років потому вже й самому мені здається недолугою та надто наївною. Довгий час мої маршрути обходили столицю Закарпаття, обійшли би і цього разу, якби залізниця не скасувала туристичну поїздку Боржавською вузькоколійкою і в мене не з’явився вільний день.

( Читати і дивитись далі )

Степова і приморська Миколаївщина загалом ніяк не асоціюється зі скельними ландшафтами й місцями хоч із якою натяжкою на рельєфність. Але тим не менш, вони тут є – у вигляді річкових каньйонів. По-перше, мова про божественні пейзажі Південного Бугу в районі Мигії. По-друге, про каньйони Мертвоводу та впадаючої в нього Арбузинки. Менш відомі, бо до них важче дістатися, та цього року нарешті мені це вдалося.

1. Але спочатку розкажу не про них, а про цікаві об’єкти по дорозі.

( Читати і дивитись далі )

Перший рік карантину вніс свої корективи і в традиційні вилазки з друзями на непопсові чи околичні місця навкруги рідного Кривого Рогу. Та попри все, принаймні одна таки відбулася, наприкінці жовтня. Сьогодні відправляємось у невідомі села на південь від міста, де збереглося трохи старовини, ну а в плані природних несподіванок Криворіжжя і так уміє дивувати.

1. І перше фото не просто для привернення уваги, а зроблене саме під час тієї вилазки, тому знаходитись тут має повне право.

( Читати і дивитись далі )

Після того, як походили по Вилковому ніжками, час пересідати на човен. Хоча насправді практично все у місті можна обійти по суші, без погляду із води уявлення було б неповним. Ну й у всякі цікаві місця можна доплисти зрештою.

1. Стартуємо із Очаківського гирла цілою флотилією. Мені пощастило потрапити в останній човен, із якого найзручніше її знімати.

( Читати і дивитись далі )

Як відомо, Кривий Ріг вважається найдовшим містом Європи, і проїхати його з півночі на південь – задача не з легких. Причому це стосується як автомобільного транспорту, так і залізниці. Основна залізнична лінія проходить майже через усе місто і поїзди дальнього слідування витрачають на неї близько години, ще й зупиняються на двох основних міських вокзалах.

Північна частина цієї лінії (якою я катаюсь дуже часто – до станції «Рокувата») проходить переважно через села Криворізького району, а місто при цьому добре видно зі сторони. Фотографувати з поїзда толком не встигнеш, зате можна відмітити на навігаторі панорамні точки і запам’ятати, де над колією є стежка – щоб потім повторити цей маршрут на велосипеді.

Що я і зробив на одні квітневі вихідні, поділивши всю дистанцію на дві невеличкі вилазки. Отже, в цій замітці не буде якихось природних чи архітектурних пам’яток, а просто панорами великого, промислового, а для когось рідного міста.

( Читати і дивитись далі )

Калуш – друге за величиною місто Івано-Франківської області, проте за туристичною популярністю точно за межами трійки і навіть десятки. А відоме швидше своїми екологічними проблемами.

І взагалі воно… дивне. Південна частина – типове невелике прикарпатське містечко з численними архітектурними пам’ятками, а північна – радянське й багатоповерхове, що постало паралельно із промисловим бумом у 60-ті роки. І все разом воно якесь хаотичне, сумбурне й розкидане на багато кілометрів.

Але найперше я пішов саме до тієї проблемної екологічної зони – Домбровського кар’єру.

( Читати і дивитись далі )

У цій замітці хотів би розказати про декілька точок, які устиг відвідати разом з Могилів-Подільським. Околиці цього міста щедро насичені різними цікавинками, а рельєфні придністровські пагорби зроблять фотогенічним навіть найбільш банальне село.

( Вендичани - Немія - Бронниця )

Так і не знайшовши толком Швейцарію біля Ладижина, їдемо дивитись Мальдіви у Калинівському районі. Нє, раптом ви все життя копили гроші, готувались до затяжного перельоту… А виявляється, дуже схожі пейзажі можна знайти на озері у селі Черепашинці, і навіть летіти не треба, бо через нього тричі на день ходить прямий автобус із Вінниці.

( Черепашинці )