![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Козинці і не тільки. Шлях до невідомого палацу
Є на Вінниччині у селі Козинці Липовецького району невідомий, але симпатичний і добре збережений палацовий комплекс, до якого я усе хотів добратись. А так як це зовсім близько до Вінниці, гріх було не виїхати велосипедом та попутно подивитись села навколо, де є повно дерев’яних церков (навіть більше, ніж я очікував).
Отже, покидаю місто турбівською трасою, а там перший же поворот направо, на село Гавришівка. У вінничан цей топонім найперше асоціюється з аеропортом, і з дороги його дійсно буде видно вдалині.
Сама по собі Гавришівка – звичайне тихе село. Асфальт тут поступається бруківці, у центрі – ставок.
Поруч – перша на той день дерев’яна церква (св. Іоанна Богослова, 1878 року), тут же вперше зіштовхнувся з гостинністю аборигенів. Ворота до двору були закриті на защіпку, але якраз підтягнулась місцева бабця, що заблокувала мені вхід. Всяко заговорювала зуби, розказувала, що треба чекати якусь жінку з ключами, радила поїхатинахер у Стадницю, де теж є церква.
Зрештою, я просто вдав, що їду, зробив коло по найближчому кварталу і повернувся. Ворота вже були відчинені, бабця поралась у дворі і я зробив кілька фото без дерев у кадрі.
Зі сходу Гавришівка майже злилась з Малими Крушлинцями, відділяє їх тільки великий став.
Від нього видніється тамтешній костьол:
З нехарактерним для Вінниччини ступінчастим фасадом. Між іншим, новобуд.
Церква Покрови Богородиці у Малих Крушлинцях 1797 аж року. Попри аскетичність, як же гармонійно виглядає:
Тим часом почали скупчуватись хмари (а прогнозували опади) і я заспішив далі, щоби встигнути до дощу проїхати хоча б ґрунтові відрізки свого маршруту.
Наступне село – Великі Крушлинці. Тутешня церква також кам’яниця, тільки значно більша. 1913 року.
Як нагадування, які дива можна творити з простої цегли:
Одна з верхівок дерев’яна, є зовнішні розписи:
Капличка у дворі очевидно сучасна, але стилістику храму вцілому відтворює.
За Великими Крушлинцями якраз і був той ґрунтовий відрізок, і хоча над головою так само кондубасилось, уже точно знав, що встигну. Забігаючи наперед, дощ так і не пішов.
З польової дороги відкривається панорама Козинців, де вище за всіх виділяється церква.
Але спершу в селі натрапимо на палацовий комплекс, заради якого все і затівалось.
З середини 19 ст. Козинці належали родині Раковських, що будують тут собі палац, а згодом – іще один, старий же віддають під флігель.
За СРСР палац перетворився на школу, а флігель – на вчительський гуртожиток. Обидва вони дожили до наших днів. Спочатку оглянемо школу.
У нішах обабіч входу явно не вистачає пари античних ваз.
Найпрекрасніше в екстер’єрі – металеві декоративні елементи, котрі якимось чудом досі на місці. Особливо ось ці гвинтові сходи, у які просто неможливо не закохатись:
А також балкончики.
Флігель знаходиться через дорогу.
При наближенні підняли ґвалт собаки, повиходили люди. До мого прохання пофотографувати поставились лояльно.
Як на мене, старий палац навіть гарніший за новий:
Тут так само досі живуть люди. Все доглянуте, бігає живність.
Тепер можна подивитись зблизька і на церкву (1877 р.)
Майже одразу затим село переходить у наступне, Коханівку. У якості межі – іще один ставок.
У Коханівці також дерев’яна церква (Успенська, 1867). Отут було реально зачинено, не обійти, не пролізти.
Перехід до наступного села, Косаківки, символізує що? Правильно, черговий ставок над дорогою.
Косаківку я взагалі ледь не проїхав навпростець, а між тим тамтешній храм виявився чи не найгарнішим.
Іоанна Богослова, 1902-15 рр. Це лише друга і остання за весь той день офіційна пам’ятка архітектури (після церкви у Великих Крушлинцях). Усі інші, включаючи козинецькі палаци, охоронного статусу не мають…
У деталях:
Тутешня сторожа відносно лояльна:)
Далі вернувся на трасу і діло пішло веселіше. Проїхав загадкове село Мала Стадниця: вказівники на дорозі на нього є, але ні в яких списках воно не значиться.
І завернув у просто Стадницю. Ще здалеку видно, заради чого:
Дмитрівська церква 1886 року. У неї пощастило навіть зайти, зате тут же мене переслідував найактивніший денний дозор. Ще з вулиці причепився якийсь дідок, мовляв, що я тут роблю і чому не представився (мабуть, у нього на лобі написано, що треба представлятись). А як побував всередині, на хвіст впало ще й пару бабів.
У моє щире зацікавлення старими дерев’яними храмами вони не повірили і під кінець ледь не відкрито погрожували. Сама по собі церква, безумовно, чудова й чудово збережена, тільки завдяки таким наглядачам місця для Бога у ній немає. Понагрібати позолочених цяцьок і потім труситись над ними, кидаючись на людей, певно, це у Біблії на першій сторінці написано.
Загалом у Стадниці уже відчувається близькість обласного центру: більше людей, кращі дороги. Є в селі і млин, про який я узнав уже потім, буде привід повернутись. На цей же раз то було все: залишився перекус та шлях додому майже через усю Вінницю.
Отже, покидаю місто турбівською трасою, а там перший же поворот направо, на село Гавришівка. У вінничан цей топонім найперше асоціюється з аеропортом, і з дороги його дійсно буде видно вдалині.
Сама по собі Гавришівка – звичайне тихе село. Асфальт тут поступається бруківці, у центрі – ставок.
Поруч – перша на той день дерев’яна церква (св. Іоанна Богослова, 1878 року), тут же вперше зіштовхнувся з гостинністю аборигенів. Ворота до двору були закриті на защіпку, але якраз підтягнулась місцева бабця, що заблокувала мені вхід. Всяко заговорювала зуби, розказувала, що треба чекати якусь жінку з ключами, радила поїхати
Зрештою, я просто вдав, що їду, зробив коло по найближчому кварталу і повернувся. Ворота вже були відчинені, бабця поралась у дворі і я зробив кілька фото без дерев у кадрі.
Зі сходу Гавришівка майже злилась з Малими Крушлинцями, відділяє їх тільки великий став.
Від нього видніється тамтешній костьол:
З нехарактерним для Вінниччини ступінчастим фасадом. Між іншим, новобуд.
Церква Покрови Богородиці у Малих Крушлинцях 1797 аж року. Попри аскетичність, як же гармонійно виглядає:
Тим часом почали скупчуватись хмари (а прогнозували опади) і я заспішив далі, щоби встигнути до дощу проїхати хоча б ґрунтові відрізки свого маршруту.
Наступне село – Великі Крушлинці. Тутешня церква також кам’яниця, тільки значно більша. 1913 року.
Як нагадування, які дива можна творити з простої цегли:
Одна з верхівок дерев’яна, є зовнішні розписи:
Капличка у дворі очевидно сучасна, але стилістику храму вцілому відтворює.
За Великими Крушлинцями якраз і був той ґрунтовий відрізок, і хоча над головою так само кондубасилось, уже точно знав, що встигну. Забігаючи наперед, дощ так і не пішов.
З польової дороги відкривається панорама Козинців, де вище за всіх виділяється церква.
Але спершу в селі натрапимо на палацовий комплекс, заради якого все і затівалось.
З середини 19 ст. Козинці належали родині Раковських, що будують тут собі палац, а згодом – іще один, старий же віддають під флігель.
За СРСР палац перетворився на школу, а флігель – на вчительський гуртожиток. Обидва вони дожили до наших днів. Спочатку оглянемо школу.
У нішах обабіч входу явно не вистачає пари античних ваз.
Найпрекрасніше в екстер’єрі – металеві декоративні елементи, котрі якимось чудом досі на місці. Особливо ось ці гвинтові сходи, у які просто неможливо не закохатись:
А також балкончики.
Флігель знаходиться через дорогу.
При наближенні підняли ґвалт собаки, повиходили люди. До мого прохання пофотографувати поставились лояльно.
Як на мене, старий палац навіть гарніший за новий:
Тут так само досі живуть люди. Все доглянуте, бігає живність.
Тепер можна подивитись зблизька і на церкву (1877 р.)
Майже одразу затим село переходить у наступне, Коханівку. У якості межі – іще один ставок.
У Коханівці також дерев’яна церква (Успенська, 1867). Отут було реально зачинено, не обійти, не пролізти.
Перехід до наступного села, Косаківки, символізує що? Правильно, черговий ставок над дорогою.
Косаківку я взагалі ледь не проїхав навпростець, а між тим тамтешній храм виявився чи не найгарнішим.
Іоанна Богослова, 1902-15 рр. Це лише друга і остання за весь той день офіційна пам’ятка архітектури (після церкви у Великих Крушлинцях). Усі інші, включаючи козинецькі палаци, охоронного статусу не мають…
У деталях:
Тутешня сторожа відносно лояльна:)
Далі вернувся на трасу і діло пішло веселіше. Проїхав загадкове село Мала Стадниця: вказівники на дорозі на нього є, але ні в яких списках воно не значиться.
І завернув у просто Стадницю. Ще здалеку видно, заради чого:
Дмитрівська церква 1886 року. У неї пощастило навіть зайти, зате тут же мене переслідував найактивніший денний дозор. Ще з вулиці причепився якийсь дідок, мовляв, що я тут роблю і чому не представився (мабуть, у нього на лобі написано, що треба представлятись). А як побував всередині, на хвіст впало ще й пару бабів.
У моє щире зацікавлення старими дерев’яними храмами вони не повірили і під кінець ледь не відкрито погрожували. Сама по собі церква, безумовно, чудова й чудово збережена, тільки завдяки таким наглядачам місця для Бога у ній немає. Понагрібати позолочених цяцьок і потім труситись над ними, кидаючись на людей, певно, це у Біблії на першій сторінці написано.
Загалом у Стадниці уже відчувається близькість обласного центру: більше людей, кращі дороги. Є в селі і млин, про який я узнав уже потім, буде привід повернутись. На цей же раз то було все: залишився перекус та шлях додому майже через усю Вінницю.
no subject
Я из-за этого в сёлах не очень люблю фотографировать при местных. Тут изрядная порция пофигизма нужна
no subject
no subject
Щодо фото, то за Збручем більш лояльні - у Скалаті бабця побачила мене і порадила звернутися до ксьондз - той запросив на каву, а у Городку (львіській) нас запросили на дзвіницю познімати місто.
no subject
Церкви 19 ст. на Поділлі, як кажуть "єпархіальні/синодальні" за стилем. Після входження у Російську імперію будувати можна було тільки за певними нормами. Але якусь ізюминку у багатьох випадках місцеві майстри все одно зуміли їм надати.
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject